Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

спиною безшумно виросла мама.

— Куди ти?

— Мені вже не можна вийти з квартири? — огризнувся хлопець.

Яна не те щоб розгубилася, радше втомилася наштрикатися на його шпильки.

— Там же дощ, — нетвердим голосом промовила вона. — І я маю знати, що сказати, коли… про тебе запитає батько.

Віктор зазвичай нічого не питав, їм обом це було відомо. Глянувши на пригнічене мамине лице, хлопчак раптом зм’якшився.

— Я хочу побачити Соню. Мені треба поговорити з нею, а вона не відповідає у «ВеКа». Вона якраз повертається зі школи, і я хочу побачити її до того, як вона прийде додому.

— Там такий дощ…

— Нічого страшного, ма.

— Візьми парасольку.

— У мене капюшон.

Останню фразу він кинув уже на майданчику перед ліфтом.

Вискочивши із під’їзду, Марк одягнув на голову капюшон і спустився до перехрестя Квітки-Основ’яненка та Хвильового. Потім узяв ліворуч, проминув Облуправління поліції та зупинився там, де вулиця Хвильового впиралася в Пушкіна. Далі не вистромлювався, щоб ніхто зі школи навіть випадково його не зауважив.

Соня з’явилася аж через чверть години. Ще, мабуть, хвилина, і Марк пішов би додому — так змерз. Помітивши дівчину, він не став чекати, поки вона дійде до перехрестя, і вибіг назустріч.

— Привіт!

Хлопчак відгорнув край капюшона, щоб Соня могла дивитися йому в обличчя. Дівчина зиркнула на нього й нічого не відповіла. Марк подумав: напевно, щось трапилося, проте не розпитував, вважаючи, що його новина беззаперечно важливіша.

— Я дещо бачив, — вигукнув він, — за ліфтом!

Дівчина не відреагувала, і її байдужість потроху починала його заводити.

— Я бачив дещо, — повторив він, — і, по-моєму, воно живе.

Соня нарешті сфокусувалася на Марковому обличчі.

— Повтори.

Вони завернули на Хвильового, перетнули дорогу. Хлопець роздратовано шикнув.

— Ти мене взагалі чуєш? Я щойно повернувся звідти, — він показав рукою на верхні поверхи їхнього будинку, — і я зустрів там живу істоту!

Сонині очі покруглішали. Вона перелякано закрутила головою, ніби очікувала на напад з-за спини.

— Кого? — запитала вона.

— Борсука.

Між її бровами пролягла глибока складка.

— Це був той самий борсук. Той, якого збив твій батько.

Марк сердито труснув головою. Йому не сподобалося, що дівчина подумала про те саме, що й він, коли розгледів тварину.

— Ні, ти що! — Хлопець не зрозумів, що Соня не запитувала. — Блін, ну ти теж! Просто борсук. Він, щоправда, трохи дивно поводився. Рухався, наче… наче… — Марк не дібрав порівняння, — коротше, він дивно рухався.

Соня опустила погляд — складка над переніссям не зникала — і щось обмірковувала. Швидким кроком, минаючи калюжі, вони пройшли повз Облуправління поліції й завернули праворуч, на Квітки-Основ’яненка. Марк був готовий до якої завгодно реакції, але тільки не до мовчанки.

— Чому ти нічого не кажеш?

— Що ти хочеш, щоб я сказала?

Хлопець розсердився остаточно.

— Та нічого не хочу! Я просто думав із тобою поділитися.

Вони дісталися під’їзду, піднялися на майданчик, Соня викликала ліфт. Кабіна стояла на першому, і двері відразу розчинилися. Марк стягнув капюшон і зайшов досередини. Дівчина ступила слідом за ним, натиснула кнопку з вісімкою, після чого розвернулась обличчям до Марка й запитала:

— Ти впевнений, що борсук був живим?

Дверні стулки з’їхалися, ліфт рушив. Хлопець пирхнув, намірившись рішуче відповісти, що, певна річ, упевнений, однак язик задерев’янів, а обличчя повільно витяглося. Борсук рухався так, наче заново вчився ходити… Марк несподівано збагнув, чому кілька хвилин тому, добираючи порівняння, не наважився розповісти про це Соні. Та думка лякала його.

Усе закінчилося тим, що хлопчак невпевнено видушив:

— Та ніби живий… Ну, він же рухався.

— Не ходи туди кілька днів, — порадила Соня, — він зникне.

Зміст поради повільно просотувався у Маркову свідомість.

Ліфт зупинився, хлопець вийшов на майданчик.

— Зачекай, — він притримав долонею одну зі стулок розсувних дверей. — Що це ти тільки що говорила?

— Вижди десь тиждень, — повторила Соня.

Марк сконфужено блимнув очима.

— То ти вже щось бачила. — Спиною промчала навала мурашок. — Вже натрапляла на таке! Чому раніше не згадувала?!

— Я мушу йти. — Вона вимовляла слова дуже тихо й мала такий вигляд, нібито щойно дізналася про смертельну хворобу в когось із родичів. — Пробач, кілька днів ми не зможемо зустрічатись.

— Чому? — дурнувато кинув Марк.

Соня не відповіла. Сховавши погляд, натиснула на дев’ятку, й двері ліфта сховали її. Хлопець не рухався, стояв на майданчику, аж доки не почув, як за Сонею зачинилися двері її квартири.

55

Увечері на Марка чекала розмова з батьками, й гірший час для неї годі було вибрати.

Віктор Грозан повернувся з роботи у препаскудному настрої. Учора надійшли звіти за березень. Продажі меблів у магазинах мережі катастрофічно впали, власне, вони неухильно падали від початку року, і сьогодні все добігло до логічного завершення: власник «Затишної кімнати» вирішив ліквідувати частину представництв. До кінця місяця мали бути закриті чотири магазини в Рівненській області та ще три у Волинській. Попри те що Вікторові доведеться особисто повідомляти кожному працівникові про звільнення, внаслідок такого радикального скорочення в його областях залишалися лише чотири магазини й один склад і, відповідно, відпадала потреба в посаді регіонального директора. Віктора ніхто не звинувачував, його безпосередньої провини в тому, що сталося, не було, проте власник мережі під час телефонної розмови натякнув, що Віктор буде змушений або звільнятися, або погодитися на переведення до Львова — там саме з’явилася вакансія директора. Жоден із варіантів Віктора не влаштовував. Йому подобалося в Рівному, вони щойно переїхали до величезної квартири в розкішній новобудові акурат у центрі міста. І, певна річ, йому подобалося отримувати тридцять тисяч зарплатні.

Якби за виразом хронічної втоми й невдоволення на чоловіковому обличчі Яна розгледіла грозові хмари, розмову з Марком, напевно, відклали б. Однак жінка чи то не помітила, чи то не надала значення темним лютим згусткам, що застрягли глибоко у Вікторових очах. Спершу Віктор поговорив із Яною, потім про щось довго сперечався з Арсеном. Дідові не вдалося знайти з ним спільну мову, тож після розмови із сином Арсен одягнувся і, торохнувши дверима, забрався з квартири.

За чверть до восьмої Віктор, Яна і Марк зібралися на Г-подібному дивані у вітальні. Яна сиділа, сховавши стиснуті долоні між колінами, і тупилася в підлогу, лише час від часу підіймаючи почервонілі очі на сина. Віктор навпаки не зводив із Марка вимогливого погляду.

— Де ти був учора? — почав батько.

Хлопець опустив голову й не відповів. Віктор погамував спалах роздратування та трохи захриплим голосом повторив:

— Дід розказав, що ти кудись зник на весь день. — Чоловік так напружував лоба, що зморшки заповзали аж на залисину. — Куди ходив?