Читати книгу - "Сім стихій"

вічно гуде вогонь, клекоче рідке полум’я, де течуть чорнї річки й карлики стукають молотками — виковують шаблі та мечі героям, ладнають підкови для їхніх коней, нанизують намистинки на золоті нитки для казкових принцес.

У нічній півтемряві, скрадаючись, наче дикий звір, підповзла людина до озера й наповнила живою водою торбинку із стерляжої шкіри. І подарувала вона молодість маленькій, висохлій, наче мумія, бабусі, яка сиділа біля згаслого чувала, тій самій бабусі, що розповідала потім легенду про цю воду, не криючись, своїм нащадкам і очі її променилися світлом, а слова не вичерпувалися.

Я закінчив розповідь («Ось і все».)

Але що було далі, чи вдалося їй знайти це озеро, попробувати живої води, побачити крилатого оленя, велетнів, скупатися в озері? Моє запитання було таким же щирим, як і моя розповідь.

Вона сухо відповіла:

— Ми знайшли живу воду. У джерелах на дні Байкалу. Потім знайшли її у вулканічних тріщинах. Збирали по краплині. І пересвідчилися, що будова найпростішої, усім відомої речовини, може бути безмежно різноманітною. Молекули можуть об’єднуватись у нитки, заряджені на кінцях або нейтральні, навіть у найтонші плівки рідкісних металів. Особливі добавки, домішки так змінюють побудову, властивості, що мимоволі повіриш у легенду. Але найчастіше незвичайне проявляється після контакту з підземним вогнем, коли неймовірний тиск розташовує частинки речовини так, що виходять узори; тонка філігрань їх прозора, непомітна і все ж гідна подиву…

— У метеоритах алмази утворюються при зіткненні із Землею. І тут те ж саме — тиск, температура…

— Алмаз можна побачити, його не сплутаєш з графітом. Живу воду не помітиш. Найперше треба знати, що шукаєш. Це важко. Ми поки що не знаємо. Здогадуємося.

— Розкажи, що знайшли ще!

— Поки що тільки таке: пояснили гігантизм рослин поблизу вулканів. На Курилах, наприклад.

— А клітини?

— Клітини?

— Нестаріючі крупинки. Ті, що не гинуть після п’ятдесяти ділень…

— Не знаю. Думаю, вода може все.

— Навіть це?

— Побачимо. Хочеться вірити. Будемо шукати і таку воду.

— Її треба пошукати в цих клітинах… Невдовзі клопоту додасться, коли океан посвітліє. Воду перемішаємо із сонцем. Тоді п’ята стихія святкуватиме перемогу.

— Святкуватиме. Уявити це неважко.

Фотосинтез: світло, тепло, хлорофіл, вуглекислота. Зернятка-клітинки тремтять, пульсують, наче квіти на килимі під руками майстринь. По тисячах світловодів біжать кванти, цілий потік мерехтливих блискіток, вони з’єднуються в світлові доріжки — ніби розвалилася гірка з дитячих скелець. Зелені спіралі завиваються, захоплюють енергію, поступово змінюючи рисунок килима — і той росте, розцвічується; світло-зелена вода пронизана списами променів, тінь відступала в холодні глибини.

Ланцюг життя: одна ланка нанизується на іншу, і ось слідом за водоростями поспішають освоїти нові горизонти інші організми, всілякий дріб’язок — коловратки, інфузорії, ледь помітні неозброєним оком рачки. Живність фільтрує воду, спрагло поглинає зелену масу й росте, наче на дріжджах. За нею полюють мальки риб.

Добре б так зробити, аби вода від них погустішала, як кисіль. Попаслися б мальки кілька днів і значно підросли. Ковтнув кит морського бульйону раз-удруге і ситий по горло.

— Природу не обдуриш, — лукаво всміхнулася Сооллі, — не можна збільшувати щільність безмежно, навіть коли дати сонячне світло у будь-якій кількості й додати у воду азот, фосфор, бор, мікроелементи.

— Чому? Що заважає?

— У воду виділяються метаболіти, продукти обміну речовин. Вони перешкоджають живому рости. Але ми навчилися їм протидіяти. Залишилося головне…

— Остання перешкода?

— Що ви знаєте про біополе?

— Ну… — зам’явся я, — те ж саме, що й усі. Що це випромінювання в широкому спектрі, що іноді це когерентні коливання.

— Якраз біополе й перешкоджає розповсюдженню різних форм життя. Воно може пригнічувати ріст клітин.

— Здається, я про це чув. Але є, мабуть, вихід?

— Ми знайшли речовину, молекули якої поглинають найсильніші компоненти біополя. А потім випромінюють енергію, але вже в іншому, зовсім нешкідливому виді, на інших частотах. Ми назвали його біонітом.

Я надовго заглибився у вивчення фотознімків, які показувала Сооллі: біополя фотографувалися за давньою методикою у високочастотному конденсаторі. Їх світлі промені химерно розходилися по радіусах. Проте не лише по радіусах. Вони переламувалися, давали відгалуження, вигиналися, правда, дуже рідко, наче гілля на дереві. І дуже добре було видно, як дві клітини, що зблизилися, два зелених мікроорганізми змінювали цей рисунок. Між ними лінії одразу вкорочувались, а зовні біополе розповсюджувалося далеко, лінії його були густими, яскравими.

Точнісінько так само два дерева відчувають тісноту: гілля їх відхиляється назовні, а між кронами воно рідке, вигнуте, тому іноді стовбури з цього боку видаються голими. Береза, наприклад, пригнічує ріст сосни, що прилаштувалася біля її підніжжя. Глиця, ніби від невидимого вітру, тягнеться від берези геть. Голки ніби тікають від надто тісного сусідства. Але це лише зовнішня картина. Їй відповідає внутрішня картина біополя. Воно точно таке ж саме, як крона, як віти, як голки на них. Тільки все починається саме з біополя. Це воно дає форму кроні, гілкам, зелені. Воно управляє ростом. Там, де лінії свого поля щільніші, яскравіші, з того боку клітини й розмножуються. А чуже поле може стримувати їх ріст.

Значить, біополе паростка — це його модель у майбутньому. Зробивши знімок, сфотографувавши біополе, можна сказати, якою буде доросла рослина.

Разом із Сооллі я дійшов цікавих висновків. Я пересвідчився, що й форма будь-якої живої істоти залежить від власного її поля, що вже в одній-єдиній клітині живе цей світлячок, який надсилає кванти; і, вловивши їх, можна безпомилково передбачити, що з неї виросте. Мені пригадалася наша невеличка мандрівка з Янковим. (Хоч як дивно, Сооллі про неї не знала. Вона з цікавістю слухала, як ми збирали колекцію далекосхідних рослин. Я розумів тепер, відчував, знав, чому з кожної клітини виростає ціле дерево, кущ або квітка). Звідси лише