Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

засудженого до праці, які існували в національній судовій і правозастосовчій практиці до 1992 р. Головною відмінністю цього виду покарань від зарубіжних аналогів є все ж таки тримання засудженого в спеціальних кримінально-виконавчих установах, що передбачає: а) психологіч­ний і виховний вплив на засудженого; б) нагляд за ним, який полягає в ціло­добовому і постійному контролі за його поведінкою, що тягне обмеження осо­бистих свобод і потреб засудженого; в) покладення на нього певного «тягаря», пов'язаного зі змушеною необхідністю дотримувати режиму, що існує в кри­мінально-виконавчій установі; г) залучення засудженого до праці. Стимулю­юча роль цього виду покарання полягає у тому, що воно належить до пока­рань, пов'язаних з виправним впливом на засудженого.

За даними судової статистики, чисельність засуджених до обмеження волі останнім часом постійно збільшується. Якщо у 2001 р. до цього виду покаран­ня було засуджено тільки 666 осіб, то у 2002 р. — 3,1 тис., у 2003 р. — 3,5 тис., у 2004 р. — 3,8 тис., у 2005 р. — 3,5 тис., у 2006 р. — 3,4 тис., що становить, відпо­відно, % загального числа засуджених у ці роки в країні: 0,3; 1,6; 1,7; 1,9; 2 і 2,1. Сприяє цьому й те, що з понад 750 санкцій Особливої частини КК України близько 300 (38%) як головної чи альтернативної міри покарання передбачають обмеження волі. Загалом, станом на 1 лютого 2007 р. (за даними офіційного веб­сайта ДДУПВР покарання у виді обмеження волі відбувало вже 5 тис. засуджених.

2. Кримінально-виконавчими установами відкритого типу, згідно з ч. 5 ст. 11 КВК України, є виправні центри, які організовуються й ліквідуються Держав­ним департаментом України з питань виконання покарань.

Виправні центри, відповідно до ст. 16 КВК України, виконують покаран­ня у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також щодо засуджених, яким даний вид покарання при­значено відповідно до ст. 82 КК України (заміна невідбутої частини покаран­ня більш м’яким), ст. 389 КК України (ухилення від покарання, не пов’язано­го з позбавленням волі).

Завданнями виправних центрів є: а) організація виконання покарання у виді обмеження волі та забезпечення оптимальних умов відбування покаран­ня засудженими з метою їх виправлення і ресоціалізації; б) запобігання вчи­ненню засудженими нових злочинів; в) забезпечення правопорядку і законно­сті, безпеки засуджених, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які пе­ребувають на їх території; г) залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх стану здоров’я, загального і професійного рівнів; ґ) забезпе­чення охорони здоров’я засуджених; д) здійснення оперативно-розшукової ді­яльності відповідно до законодавства.

3. Засуджені відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у ме­жах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного міс­ця проживання до засудження.

На момент введення в дію КВК України наказом Державного департамен­ту України з питань виконання покарань від 19 грудня 2003 р. № 251 «Про за­твердження Переліку установ кримінально-виконавчої системи, які виконують покарання у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі» на території України було створено 16 виправних центрів. Станом на 1 листопада 2007 р. в України вже функціонував 21 виправ­ний центр.

Якщо на території проживання засуджених немає виправного центру, то вони направляються у виправний центр іншої адміністративно-територіальної одиниці.

4. Згідно з п. 4.2 Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, затвердженої наказом ДДУПВП від 16 лютого 2005 р. № 27, межа виправного центру встановлюється наказом начальника територі­ального органу управління ДДУПВП за погодженням з органами місцевого са­моврядування, з урахуванням особливостей установи, та проходить по межі на­селеного пункту, але в радіусі не більш як 5 км від території виправного центру.

Межа виправного центру для засуджених, які проходять стаціонарне ліку­вання або медичний огляд у лікувальних закладах охорони здоров’я, встанов­люється по межі відповідного лікувального закладу в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Про встановлені межі виправного центру засудженим оголошується під розписку, що долучається до їх особових справ.

5. Виправні центри, відповідно до п. 7 ПВР УВП, будуються за типовими проектами.

З метою недопущення проходу сторонніх осіб і забезпечення збереження наявних матеріальних цінностей територія виправного центру облаштовується огорожею й контрольно-пропускним пунктом. У виправному центрі повинні бути гуртожитки, їдальня, клуб, бібліотека, лазня з пральнею, дезкамерою й су­шильнею, амбулаторія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, камери для зберіган­ня постільних речей, спецодягу й особистих речей засуджених, майстерня по ремонту одягу та взуття, кабінети для начальника виправного центру, його за­ступників, працівників оперативної служби, відділу нагляду й безпеки та інших служб, кімнати виховної роботи, спортивний майданчик, дисциплінарний ізо­лятор, виробничі об’єкти. Приміщення дисциплінарного ізолятора відгороджу­ється від інших споруд парканом суцільного заповнення.

6. Частина 2 ст. 56 КВК України покладає на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування обов'язок всебічно сприяти адміністрації ви­правних центрів у трудовому й побутовому влаштуванні засуджених.

Співпраця адміністрації виправних центрів і органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування повинна будуватись у межах їх повноважень, встановлених статтями 25—43 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» та статтями 13—46 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації». Напри­клад, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні допомагати адміністрації виправних центрів у працевлаштуванні засуджених у разі відсутності робочих місць на власному виробництві виправних центрів; забезпечувати надання засудженим медичної допомоги в закладах охорони здо­ров'я, які розташовані на їх території і їм підпорядковані; сприяти засудженим в отриманні освіти тощо.

Стаття 57. Направлення засуджених до обмеження волі для від­бування покарання

1. Особи, засуджені до обмеження волі, прямують за рахунок держави до місця відбування покарання самостійно. Кримінально-виконавча інспекція згід­но з вироком суду вручає засудженому припис про виїзд до місця відбування покарання. Не пізніше трьох діб з дня одержання