Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:
Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка…

— Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!

— Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?

Панна Гонська заперечливо похитала головою.

— А чи не бачили ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника.

Гелена замислилась, перебираючи у пам’яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.

— Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око…

— Ні, то має бути вроджене тавро.

— А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти[128] посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п’є цілоденно полинову настоянку.

Приблуда засміявся.

— Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає, — впевнено підсумувала білявка.

— А серед їхніх жінок?

Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно.

— Що вони там роблять, халамидники, — промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар, і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.

Двері розчинилися, і в хату ввалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:

— Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!

Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:

— Хто цей чоловік?

— Я вільний краківський міщанин… — заторохтів актор.

— Не тебе питаю! — Отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.

— Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, — пояснив Лушпак. — Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може, вони — шпигуни Яреми[129]?

— Навряд чи, — вирішив Приблуда й опустив шаблю.

Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:

— Врятуйте дитину…

— Що за дівка? — спитав отаман.

Осавули перезирнулися.

— Що за дівка, питаю?

— Та таке собі курвисько, — невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепуватого вигляду. — Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли…

— Ну?

— Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили…

— Так, — отаман вдарив чоботом комедіанта. — Вставай, покажися!

Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струшував дрож.

— Якої віри будеш?

— Православної, — прошепотів костоголовий.

— Брешеш. Покажи хреста.

Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.

— Кажи Символ Віри.

— Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, — забубнявив Кінський Каштан. — І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…

— Дух Святий від кого? — перебив Приблуда.

— …І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина…

— Добре, — погодився з версією костоголового отаман. — Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно.

— Збідувався у мандрах, ясновельможний… Мою дочку…

— Що?

— Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає…

— Ви чули? — обернувся до Гонської Приблуда. — Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає? — Він знову підняв шаблю.

Каштан впав на коліна і заголосив:

— Змилуйся, найясніший пане!..

— Я питаю: скількох?

Каштан почав рвати на собі волосся.

— Скількох?

Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу.

Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам:

— Приведіть сюди