Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

У той же час австрійський радник князь Фірстенберґ свідчив, що російські кола в Києві передбачають Михайла Олександровича Романова майбутнім царем, вважаючи, що саме з Києва почнеться реставрація російської монархії. Австрійський дипломат вважав, що російські кола спробують проголосити монархію в Києві в момент виведення німців з України.

У жовтні 1918-го відбувся з’їзд хліборобів-власників, на якому утворилася нова партія земельних власників. Гетьман відвідав з’їзд, де його дуже дружно привітали, і він пішов звідти задоволений і щасливий. Але після цього з’їзд підтримав емоційний виступ Пуришкевича, що закликав делегатів з’їзду до боротьби за «єдину Росію». «У результаті, — як згадує гетьман, — у всіх українських партіях забили тривогу».

Партія хліборобів-демократів на своєму з’їзді розглядала спосіб внутрішнього примирення, вимагала негайного скликання Установчих зборів, виведення з України всіх «московських» військових формувань та формування української армії.

У жовтні 1918 року Київ відвідала нова делегація Кубанської Ради на чолі з полковником Ткачовим. 21 жовтня кубанцям був улаштований урочистий прийом у гетьмана, на якому лунали побажання українсько-кубанської єдності та братерства. Але на цих переговорах уже не йшлося про приєднання Кубані до України. Справа в тому, що у жовтні 1918-го на Кубані вже встановилася військова диктатура генерала Денікіна.

Делегація уклала з Україною кілька договорів: торговельний, консульський, залізничний, поштово-телеграфний, про банкові та фінансові операції, про мореплавство. Кубанці домоглися обіцянки гетьмана прискорити відправлення зброї з України на Кубань і збільшити кількість обіцяної зброї. Кубанська делегація уклала у Києві торговельну угоду з німцями. У відповідь Скоропадський надіслав на Кубань делегацію від Української Держави на чолі з «міністром-резидентом» полковником бароном Боржинським, що привітав незалежну «Вільну Кубань» на засіданні Кубанської Ради.

Після того як у вересні 1918 року помер генерал Алексеев і всю владу в Добровольчій армії узурпував генерал Денікін, відносини Україна — Добровольча армія відразу змінилися. Гетьман згадував: «…почалася найсильніша агітація серед офіцерів проти мене і проти формованих мною частин, щоб офіцери не входили у ці частини. З’явилися газетні статті найобурливішого змісту… я призначив полковника, що служив у нас у Генеральному штабі, Кислова та послав його своїм представником до Денікіна». До Катеринодара з Києва був одряджений і полковник Блохін-«Здобудьволя», що теж намагався зав’язати контакти з Денікіним. Гетьман послав до Денікіна також свого таємного емісара, харківського губернського старосту Шидловського, що запропонував білогвардійцям українську зброю та амуніцію в обмін на заяву Денікіна про нейтральність Добровольчої армії у світовій війні.

Але Денікін відхилив будь-які контакти зі Скоропадським, який «стукав у двері» Добровольчої армії з серпня 1918-го. Денікін був добре інформований про настрої населення України, про настрої офіцерства, що перебувало в Україні й тяжіло до Добровольчої армії. Денікін вважав, що при першій нагоді офіцерські кола в Україні скинуть гетьмана і перейдуть на бік Добровольчої армії.

До німецького командування у Києві почали надходити доноси на Скоропадського. Доноси стосувалися нового антантівського вибору гетьмана, його загравання з білогвардійцями, його нового курсу на відновлення «єдиної Росії», на недостатні міри щодо українізації.

На початку жовтня 1918-го німці почали вимагати від Скоропадського сформувати новий, більш «національний» кабінет. Гетьман звітував перед окупантами про свої «українські кроки» — відкриття Української Академії, українських університетів, впровадження української мови…

Німці пропонували Скоропадському для формування нового кабінету ввійти у перемовини з Винниченком, який запевнив німців, що став «надзвичайно помірним соціалістом». Винниченко знайшов спільну мову з німецьким командуванням і «…позитивно завоював їхні серця… німці йому вірили, і він у них здобував усе більший і більший вплив, головним чином у дипломатів…» — твердив гетьман, разом з тим зриваючи з Винниченка маску.

Скоропадський зрозумів, що відомий письменник та несамовитий політик — «…людина дуже лівих і зовсім не державних переконань… це демагог, що перебуває під владою елементів відверто антидержавних… ця людина ніколи не в змозі буде утриматися хоча б лівих переконань, а безсумнівно покотиться все нижче і нижче, поки не докотиться до повного більшовизму…» Ці слова, написані на початку 1919-го, цілком і повністю підтвердилися у 1920-му, коли Винниченко, приїхавши до Радянської України, намагався стати «червоним» міністром. У вересні—жовтні 1918-го Винниченко приписавсь у німецькому посольстві, намагаючись шляхом переговорів змусити німців грати «українськими картами».

Гетьман тверезо оцінював соціалістичних політиків: «…якщо окремо взяти всіх цих панів Петлюр та Винниченок, вони виявляться зовсім не такими лівими. Пам’ятаю, що я якось говорив із Винниченком, що зайшов до мене. Його соціальні теорії мало відрізнялися, скажемо, від моїх, а я далеко не крайній лівий. Але раз вони тягнуть за собою цілу партію або, скоріше, партія тягне їх для того, щоб утриматися при владі та на висоті, вони повинні котитися все лівіше і лівіше, поки не доберуться до цілковитих абсурдів. Потім у цих панів цілковита переоцінка своїх сил… Вони всіх в один день перехрещують в українців, анітрошки не піклуючись про духовну сторону індивідуумів, над якими роблять досліди».

Разом із пошуками компромісів гетьман намагався посилити свій режим. 24 вересня вийшла постанова «Про міри проти осіб, які загрожують державній безпеці Української Держави, її правопорядкові». Ця постанова надавала право на надзвичайні, позасудові дії міністру внутрішніх справ (тоді ще Кістяковському), губернським старостам і міським отаманам. У жовтні 1918-го в Україні було проголошено кримінальну відповідальність за законами військового часу за тяжкі злочини: повстання, державна зрада, підбурювання до страйків, підпали, нищення харчів, фуражу, телеграфного та телефонного державного майна, напад на вартових, озброєний опір.

10 жовтня німецький міністр закордонних справ повідомив Мумма, що Україна має бути незалежною, «…а німці повинні мати там провідне становище», що українсько-німецький договір буде доповнений, але не буде анульований навіть світовим мирним договором, що Україна мусить просити Німеччину залишити в Україні своє військо. Від гетьмана вимагали провести земельну реформу, українізацію, вислати з України агентів Антанти.

10 жовтня 1918-го у телеграмі до німецького командування Рада міністрів України заявила про те, що знімає з себе відповідальність за можливе повстання більшовиків в Україні. Можливість цього повстання Рада бачила у бездіяльності командування німецької армії в Україні. Це був один із перших, пробних «випадів» Скоропадського проти «добродія» генерала Гренера. У телеграмі містилися натяки на підтримку планів заколоту більшовиків з боку місцевого німецького командування.

Цей демарш був пов’язаний з арештом у Києві та Одесі