Читати книгу - "Сміливий чунг"

навіть немає й зручного дупла… Ніч буде темна й холодна, він сам змерзне, коли вилізе на якесь дерево, а Молоду пому розірвуть хижаки… Ні, не можна чунгам залишати їх тут, не можна, щоб Молода пома залишилась сама!..

І Голобедрий схопився й став перед групою, що вже хотіла йти геть. Він розкрив рота й вимовив якісь нерозбірливі звуки. Потім затупав ногами, замахав руками, обличчя його скривилось від болісного зусилля: як висловити ЇМ свого думку?

— Ук-ба-ба-бу-кху-у! — забелькотів він то гнівно, то благально, показуючи на Молоду пому, злякано поводив очима, заплющував їх.

О, які муки відчував Голобедрий від того, що інші чунги не могли його зрозуміти!..

І справді, чунги його не розуміли. Вони стояли, напружено дивлячись на нього, морщили низькі лоби, випинали губи, щось бурмотіли і так само відчували тяжкі муки, що не розуміли, чого він од них хоче. Вони могли тільки поспівчувати йому, але не допомогти… І Сміливий знову вигукнув:

— У-о-кха!

Почувши цей заклик іти, Голобедрий забурмотів ще одчайдушніше, кинувся до Молодої поми, схопив її під пахви й спробував поставити на ноги. Молода пома розуміла, чого від неї хотів Голобедрий, і тому, незважаючи на страшний біль, трохи підвелась і стала на одне коліно. Але другої ноги вона не могла навіть зігнути й так і застигла, скімлячи від болю. Голобедрий зацмокав, заметушився біля неї, знову спробував їй допомогти, але Молода пома зовсім не могла підвестися.

І свідомість Сміливого раптом осяяла нова, дивовижна догадка. Дивлячись, як Голобедрий намагається допомогти встати Молодій помі, він згадав, як колись сам пробував підняти товсте дерево. Згадав, як покликав інших чунгів на допомогу і як усі вони спільними зусиллями підняли дерево, понесли його й поклали на вогонь. Згадав, як буря відкотила величезний дуплястий стовбур з щілини на скелі і як він знову покликав на допомогу чунгів з інших печер, і вони гуртом закотили стовбур на старе місце… От і зараз вони могли б підняти Молоду пому й понести її в печеру!..

Охоплений цією щасливою догадкою, він замахав руками і, кинувшись до Молодої поми, схопив її під пахви й гукнув до інших:

— У-о-кха! У-о-кха!..

Його зусилля підняти разом з Голобедрим Молоду пому було таким очевидним, що всі одразу зрозуміли це и відгукнулися на заклик. Підхопивши пому з усіх боків, підняли її, і вона стала легкою, легшою навіть за крі-рі.

— У-о-кха! У-о-кха! — покрикував Сміливий, ведучи групу до печери…

І дивний, незвичайний похід рушив через кущі й повалені дерева. Незважаючи на жахливий біль, Молода пома вже не стогнала. Вона зрозуміла, що група робить це заради її рятунку, і мовчки погодилась на те, щоб її несли. Тільки очі її злякано бігали навколо — все це було таким дивним, таким незвичайним і неймовірним…

Дивним і неймовірним здалося це і Голобедрому, і всім іншим чунгам. І від того їх охоплювали такі особливі почуття, і радість, і жаль, і подив, — що в горлі у кожного з них тіснилися різноманітні звуки, не маючи змоги вирватись на волю. Бо якщо досі вони допомагали одне одному інстинктивно, то тепер спільна допомога Молодій помі, яку підказав їм Сміливий, була не тільки усвідомленою, а й розумно обґрунтованою. Так, це була вже свідома взаємодопомога, і усвідомлення цього робило чунгів щасливими і якимись кращими.

ЩО ЦЕ? ЩО ЦЕ?

Поранена, вся закривавлена, Молода пома лежала в печері, а Голобедрий сидів і доглядав її. Але в другій половині дня він так зголоднів, що залишив її саму і вийшов. Група ще не вернулась; він не наважився відходити далеко від печери і, ввійшовши до лісу, присів біля першого ж куща з солодким корінням. Потім швидко почав копати гострим каменем, раз у раз позираючи на печеру й прислухаючись. Самому йому було і страшно, і моторошно — почуття, якого чунги не знали, доки не стали жити групами.

Раптом із печери долинув голосний, здавлений крик, що кликав на допомогу:

— У-а-кха-а! У-а-кха-а!

Було очевидно, що якийсь хижак заліз усередину й напав на безпомічну Молоду пому. Голобедрий схопився, ніби його підкинуло вітром, і заревів: міцно стиснувши в руці камінь, стрімголов кинувся до печери. Вбігши туди, він побачив великого голодного івода, який швидко обернувся, клацнув зубами і метнувся до виходу. Та Голобедрий, коли б навіть і хотів, не міг би дати йому дороги, і знову хижак і чунг зчепилися в смертельнім поєдинку; чунг знову переміг, бо був озброєний гострим каменем. Швидким і точним ударом він розтрощив хижакові череп, а потім, охоплений люттю, почав його батувати.

Звичайно, коли б Голобедрий не робив сильних змахів, гострий камінь не розсікав би так легко шкуру івода. Але все-таки це було щось цілком нове, бо досі чунги звичайно роздирали забитих тварин зубами. Через те Голобедрий, вгамувавши свою лють, вражено зупинився. Адже цим самим гострим каменем він порізав на шматки грі, а тепер розтинає івода…

Він натиснув вістрям каменя на плече хижака, встромив його і з силою потяг до себе. Гострий край каменя знову врізався в шкіру, розтяв і м’ясо… Так Голобедрий почав різати івода на частини, і він був першим чунгом, який використав камінь не для того, щоб бити й колоти, а щоб різати.

Повернувшись з лісу, чунги побачили в печері івода, порізаного на шматки, і хоч не були голодними, почали його їсти. Поснідавши вранці, Сміливий, Брунатна пома, Одноокий та ще два старих чунги не схотіли вдень виходити з печери й залишились біля Молодої поми. Решта чунгів вийшла десь аж опівдні, оскільки й вони були неголодні. Голобедрий, хоч і знав, що в цей день Молода пома залишиться в печері не сама, проте не наважився далеко відходити. Він присів до вчорашнього куща і знову почав його підкопувати. Раптом сталося так, що