Читати книгу - "Томек у країні кенгуру"

захопила буря з градом і дощем. У горах різко похолодало, і члени експедиції мало не замерзли. Навіть загартовані тубільці втрачали орієнтацію й падали від виснаження. Лише безпомилковий інстинкт мандрівника Стшелецького врятував їх усіх від смерті. В останній момент, коли, здавалося, рятунку для мандрівників уже немає, вони натрапили на ферму самітного вівчаря.

— Немає сумніву, що Стшелецький відзначався неабиякою відвагою та самовідданістю, — сказав Вільмовський. — Пропоную хвилиною мовчання вшанувати пам’ять нашого славетного земляка.

Мандрівники скинули капелюхи й у задумі застигли на вкритій снігом вершині гори. Через деякий час Вільмовський перший надяг капелюха й повільно пішов униз. Решта чоловіків разом із Томеком рушили схилом слідом за ним.

Незабаром вони були вже біля Тоні, який охороняв коней, і ще до настання темряви досягли берега струмка, де й заночували.

На світанку бадьоро рушили назад і до табору прибули без будь-яких пригод.

XXII
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО О’ДОНЕЛЛА

Динго радісним гавканням привітав звіроловів, що повернулися на стоянку експедиції. Ледве Томек зіскочив з коня, Динго кинувся до нього й став лащитися біля його ніг, махаючи пухнастим хвостом. Динго вимагав ласки за нудьгування під час розлуки: Томек не взяв свого улюбленця на прогулянку в гори. Зрадівши зустрічі з другом, Томек вирішив погратися з ним на березі струмка. Вони почали весело бігати наввипередки. Невдовзі Томек, розігрітий бігом, кинувся разом із Динго в прохолодні води річки. І лише після двох годин гасання Томек і собака стомлені, але задоволені, лягли на землю на галявині, щоб трохи перепочити. Томек вийняв маленький срібний годинник, якого він отримав на згадку від Карських у день від’їзду з Варшави. Була третя після полудня.

«Трохи посплю», — вирішив Томек, поклавши годинник біля себе на одязі.

Він заснув швидко. Незабаром його розбудило голосне гавкання Динго. Розгніваний собака бігав поблизу хащів і, дивлячись угору, безперервно гавкав. Томек хотів перевірити, чи довго він спав, і простяг руку до годинника. На свій подив він не знайшов його там, куди поклав перед сном. Томек обшукав кишені, оглянув навколо землю, але годинник випарувався, немов камфора.

«Мабуть, хтось підкрався й поцупив годинник, коли я спав, — подумав Томек. — Злодій, напевно, чкурнув у буш, і тому Динго так нервує».

Розхвильований Томек побіг до табору. Невдовзі він повернувся з друзями.

— Хто міг би вкрасти твого годинника в цій безлюдній місцевості? — задумався Бентлі, спостерігаючи за поведінкою Динго. — Безсумнівно, собака бачив злодія. Чому ж він спокійно дозволив йому підійти?

Тоні не гаяв часу на розмови. Він ретельно шукав навколо сліди гаданого злодія. Через деякий час він сказав:

— Є тільки сліди собаки й хлопця.

— То хто ж усе-таки взяв мого годинника? — хвилювався Томек. — Адже Динго весь час бігає вздовж хащів. Мабуть, там сховався злодій!

— Томек має слушність, — підтвердив Тоні. — Злодій, напевно, сховався в буші.

— Тоні, адже той, хто взяв годинника, мав би залишити сліди на землі, — сказав Вільмовський. — А ти сам кажеш, що крім Томека й Динго, тут нікого не було.

— Якби злодій ходив по землі, Динго не дозволив би йому взяти годинника, — відповів слідопит.

— Тоні, ти вже підозрюєш когось? — допитувався Томек, схвильований повідомленням слідопита.

— Гадаю, що в маленького злодія були крила, й Динго його бачив, — пояснив Тоні.

Звіролови здивовано глянули на Тоні; Бентлі перший зрозумів, у чому річ.

— Ти підозрюєш альтанкових птахів?[83] — запитав він, звертаючись до Тоні.

— Так, я підозрюю саме їх, — відповів Тоні.

— Справді, Динго гавкає на птахів, — утрутився Вільмовський.

— Невже це вони поцупили годинника?

— Цілком можливо, — сказав Бентлі. — Ці птахи будують у хащах лісу маленькі садочки з альтаночками, прикрашаючи їх квітами, пір’ячком, мушлями й узагалі різними блискітками. Тубільці чудово знають їхні звички. Якщо в кого-небудь зникає блискучий предмет, вони шукають утрату в альтаночках цих птахів.

— Мені здається, що відсутність слідів і поведінка Динго підтверджують здогад Тоні, — зауважив Смуга.

— Дуже можливо, — додав Бентлі. — Птах схопив годинника й сів на гілку дерева. Так Динго загубив слід. Він нервує, тому що не може вистежити злодія.

— Якщо це так, то я вже ніколи не знайду свого годинника, до якого так звик, — сумно сказав Томек.

— Не втрачай надії, — втішив його Бентлі. — Австралійські тубільці можуть вислідити навіть птахів і бджіл у їх польоті, а Тоні — майстер своєї справи. Ти лише спостерігай за його поведінкою.

Тоні декілька хвилин уважно стежив за птахами, що літали над чагарником, а відтак, увесь час спостерігаючи за рухом птахів, почав повільно заглиблюватися в буш. Він ішов уперед, зупинявся, повертав то ліворуч, то праворуч, то назад і, нарешті, нахилившись, зник у кущах. На галявину він повернувся після досить тривалої відсутності й запропонував звіроловам іти за ним. Вільмовський міцно взяв Динго за нашийник; усі рушили за Тоні. Пройшли вони не більше п’ятдесяти кроків — слідопит зупинився біля густих кущів. Жестом він попрохав їх зберігати тишу, нахилився й розсунув руками гілки куща. Томек квапливо зазирнув у зелені хащі. У колі кущів був невеличкий садочок, з усіх боків оточений парканчиком, заввишки в декілька сантиметрів, сплетеним із гілок і трави. Посеред садочка стояли будки-альтаночки, збудовані з гнучких гілочок, із двома входами, до яких вели гладенькі доріжки. Альтаночки й доріжки були прикрашені барвистим пір’ям папуг і квітами. У центрі садочка, оточений різнокольоровими камінцями, кісточками й пір’їнками, лежав срібний годинник. Птахи, трохи більші за горобців, весело стрибали по доріжках. Деякі з них ховалися в альтаночках, немовби граючись у хованку, інші бігали один за одним, голосно щебечучи.

— Бачиш, як швидко Тоні знайшов твій годинник? — шепнув Бентлі Томекові.

Звіролови з цікавістю спостерігали забаву пернатих будівників оригінальних садочків та альтаночок.