Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

вітають, цікавляться, як вони пережили цю страшну добу. Їм немає чого розповідати — в горах було спокійно, нічого особливого не відбувалось. Натомість ми, ті, хто пережив тут усе оте страхіття, становили для них надзвичайний інтерес.

— Міхале, прошу тебе, я займу для тебе місце в їдальні, давай пообідаємо разом, ти мені дуже потрібен! — попрохав мене по телефону надзвичайно люб’язним тоном Любошек Малек, мій колишній товариш по гімназії.

Любошек, рожевенький, чистенький, увесь кулястий, в круглих окулярчиках; тільки вчора він з татусем і матусею повернувся з гір. Він приніс мені тацю з обідом аж до столика в кутку, за піаніно, й сказав:

— Ну ж бо, розповідай!

— Ти ж усе вже чув.

— Ну так, звичайно, але який вигляд мало все це зблизька, ти розумієш мене? Чи справді ті маршируючі брили мазуту нагадували саламандр?

— Я до того жодної саламандри ніколи не бачив. Але ті бурі потвори були добре вгодованими страховиськами вагою з два центнери і заввишки під три метри.

— Боже мій! Оце то непереможні велети, правда?

— Я б не сказав. Досить було штрикнути їх пилкою або наступальним Р-щитом з колючого дроту, як вони стухали, мов порожній мішок.

— Це, очевидно, так хвилювало!.. Послухай-но, Міхале, ви тоді цілих три доби провели на фабриці, навіть спали тут?

— Інакше неможливо, досить було зробити крок на вулицю, як потвори тебе тут же збивали з ніг.

— Ну, добре, з цим ясно, але поясни мені ще одне, Міхале: невже жінки теж дві ночі спали тут?

— А де ж іще вони мали спати?

— Ото всі покотом на матрацах?

— Так, або й просто на підлозі.

— Це, напевно, страшенно хвилювало!..

— Звичайно, але не так, як ти собі уявляєш. — Любошек почав дратувати мене. — Тут було наче на фронті… але ти цього ніколи не збагнеш. Саме колективно ми змогли швидко побороти страховиськ. Боротьба з БЗУ виявилася потім набагато страшніша, бо кожен мусив боротися самотужки. Сам за себе.

— Ти теж був гнідаком?

— Так.

— У важкій формі?

— Достатньо.

— Яке саме відчуття в той час переважало в тобі?.. Я маю на увазі фізичне, розумієш?..

— Відчував себе як тварина. — Шмаркач Любошек уже остаточно вивів мене з рівноваги. — Знаєш, при цьому відчуваєш страшенне збудження, — запевнив я його. — Безупинні гони, як в оленів у жовтні!

— Боже мій! І в такому стані ти проводив час у якомусь гнідому лігві?

— Авжеж.

— З вами там і жінки були?

— Звичайно… Ми всі спали покотом на підлозі. Саме так, як ти собі це уявляєш! Якщо я тебе правильно зрозумів, ти б теж охоче спробував, еге ж?

— Та ні, але розумієш… Хіба що на день-два… аби тільки спробувати. А в горах було страшенно нудно… Послухай-но, Міхале, ми ж з тобою друзі, тому я хотів попросити тебе… Про нашу розмову ні слова моїм батькам, бо тоді вони сховають мій маг на цілий місяць! Міхале, ти, як досвідчений гнідак, безумовно, знаєш якесь колишнє гніде лігво, розумієш мене…

— В якому лишилися гарні жінки, так?

— Правильно.

— Тебе гніді не приймуть, вони не зносять біляків.

— Та це я знаю! Тепер шахти позасипали тонами вапна, тож за кілограм порошку правлять тисячу крон… ти розумієш мене?

— Це ти просиш у мене поради, як у колишнього гнідака?

— Авжеж!

— Який у тебе маг?

— Нова японська машина «Хітачі-стерео», коштує дві тисячі. А що хіба?

— Продай його й купи два кілограми порошку, зжери його ввесь і запий двома відрами теплуватої води. Тоді я заведу тебе до гнідого кубла, де тебе, як худобину, спершу залигають, а потім півголі здичавілі жінки їздитимуть на тобі верхи, витиратимуть тобою підлогу, мов ганчіркою, тебе щодня шмагатимуть велосипедним ланцюгом, за що ти час від часу діставатимеш кілька печених картоплин. Саме таким чином ти реалізуєш своє пекельне збудження… Згоден? Господи, й за таку тварюку ми боролися!

— З тобою навіть не можна пожартувати, — образивсь Любошек Малек і взявся до вже охололої юшки.

Щодня по обіді Міхал Роган чекав на матір у парку перед міською бібліотекою, а щоб не змерзнути, весело підстрибував на свіжому снігу, примовляючи:

— Мої ноги легкі, пружні, рухливі… мої руки легкі, пружні, рухливі… Ввесь я рухливий, легкий, свіжий…

— Тобі не холодно, Міхале? — поцікавилася мати.

— Тепер уже ні. Стрибай разом зі мною! — вигукнув я.

— Охоче, але десь в іншому місці, не перед вікнами ж бібліотеки! — посміхнулася вона. — Ходімо додому пішки, а потім півгодинки займемось АТ.

Найважче, виявляється, заспокоїтись, бо всілякі думки (переважно безглузді) стрибають у голові, як мавпи в клітці, однак регулювати дихання — це чудово! Дослухаєшся до власного дихання — й відчуєш ритм Всесвіту…

Раптом мене вивів із задуми сильний стукіт у двері. Мама відчинила двері. На порозі з’явився батько, завішаний, як і раніше, бурими кетягами БЗУ, до того ж він був подряпаний до крові й покусаний.

— Там я вже не витримую, тому повернувся додому, — спокійнісінько сказав він, ніби під час прогулянки в парку сповіщаючи, що пішов дощ.

— Проходь, — теж спокійно запропонувала мама.

— Хвилиночку, — встряв я. — Якщо хочеш знову жити з нами, віддай ключі від машини.

— Ти вже скучив за машиною? — вишкірився батько, подаючи ключі.

— Ні за нею, ні за тобою! — відрубав я у відповідь. — Зараз