Читати книгу - "Маленькі дикуни"

плечі всю їхню ношу й пішов уперед, Пітер з невдоволеним буркотінням плентався слідом.

Вони перепливли річку й досить швидко просувались до бівуаку. Їли на ходу, аби не втрачати час — Пітера підганяла й надихала сама лише думка про те, що незабаром скінчаться всі їхні пригоди.

О третій годині вони побачили димовий сигнал Калеба, а о четвертій з радісними вигуками прибули на бівуак.

Усі повернулися ще звечора.

Сем розповів, що він подолав десять миль, але в очі не побачив ніякої річки. Гай божився, що взагалі покрив сорок миль, і сорочку на собі рвав, що такої річки не існує.

— Що ж ви бачили?

— Голу, обпалену землю.

— Гм! Ви дуже завернули на захід і йшли паралельно Бобровій річці.

— Тепер твоя черга розповідати, Чорний Яструбе, — сказав Дятел.

— Якщо Яструбине Око подолав сорок миль, — відповів вождь бойлерів, — то ми усі шістдесят. Ми йшли три години на північ. Довкола було тільки болото і зотлілий ліс. Індіанців ми також не зустріли, та їх на болоті й бути не може.

— А ти бачив піщані горби? — спитав Маленький Бобер.

— Ні.

— Значить, ти не дійшов до індіанців.

Ян розповів свою історію, щоправда, змовчав про скиглення Баранця. А той в свою чергу не поскупився на захопливі розповіді про Янові знання лісового життя. А з особливим запалом він розповідав, як Маленький Бобер добув під дощем вогонь.

І Шаман оголосив:

— Яне, ти виграв, і навіть більше, ніж виграв. Ти розшукав зелений ліс, який тобі належало знайти. Ти побував на річці, яку шукав Сем, і знайшов бівуак індіанців, до яких ішов Веслі. Сем і Веслі, віддайте йому свої скальпи!

XXX. Новий вид єнота

За вечерею швидко спливав час. Хлопці непогано відпочили, тож готові були вирушити в новий похід.

— Містере Кларку а тут водяться єноти? — запитав Ян.

— Звісно, водяться. В лісі біля володінь Відді Бідді Баггса вони залишають купу слідів.

Щойно Калеб промовив це, як все плем’я посхоплювалось на ноги. Ця місцина була дуже близько, тож і вирішили йти негайно. От тільки Баранець висловив бажання залишитись на бівуаку, та коли він почув, що йдуть усі, крім нього, то одразу ж приєднався до племені.

Була темна безмісячна ніч. Над головами роїлись хмари москітів, але хлопчаки сміливо йшли вперед. Усі безперестанку поглядали на Турка, який справно виконував свої обов’язки. Кілька разів Турок брав якийсь слід, але одразу ж кидав його й біг собі далі.

Так вони просувались до земель Відді Баггса, аж поки їм шлях не перепнув пересохлий струмок. Калеб дав Турку команду «вниз», та пес одразу ж побіг угору — під час полювання він не слухав команд. Пес відбіг від старого лісу на чверть милі й нарешті знайшов омріяне: брудну калюжу. Турок гепнувся просто в неї і став хлебтати воду. Мисливці повсідалися поруч і чекали, поки собака вволю нап’ється й накупається. Нарешті в Сема урвався терпець і він промовив:

— Свого пса я вже давно б звідтіль забрав.

— Він знає, що робить, — відповів Калеб — Якщо ти не даси йому волі, то, вважай, пропало полювання.

Коли Турку набридло хлюпатись у воді, він виліз, витрусився, ткнувся носом у землю і коротко гавкнув. Мисливці насторожились. Собака обнюхував якісь сліди й помчав у нічну пітьму з голосним гавкотом.

— Звіра погнав, — промовив Калеб.

Голос Турка лунав нерівномірно — звір петляв. На якийсь час запанувала тиша: звір, очевидно, перестрибував з дерева на дерево.

— Це єнот! — вигукнув Ян.

— Не знаю, що й сказати, — відповів Калеб. — Турок ще й досі не загнав звіра на дерево. Чуєте, собака наче сказився. Коли б ми могли його зараз побачити, то виявили б, що шерсть на ньому стала дибки.

Раптом всі почули довгий собачий вереск. Це означало, що звіра загнано на дерево.

— Тепер ми точно знаємо, що це не лисиця і не тхір, але й на єнота не схоже, — підсумував старий мисливець.

— Хто перший добіжить до дерева, того і єнот! — вигукнув Чорний Яструб.

І всі кинулись лісом, спотикаючись на кожному кроці.

Ян та Веслі одночасно вхопилися за стовбур, останнім був Чарльз, а передостаннім прибіг захеканий Гай.

Турок голосно гавкав під деревом.

— Не схоже це на єнота, — бурмотів Калеб.

— Бігом запалюйте багаття! — скомандував Дятел.

— Хто ж полізе на дерево? — запитав Шаман.

— Я! Я! Я! — водночас пролунали усі голоси.

— Ви хоробрі мисливці, — сказав Калеб. — Та я не знаю, хто сидить на дереві. Зазвичай Турок так гавкає на кішку. Звір утік від Турка, але це не означає, що він боїться його. Більшість тварин тікають від собак лише тому, що їх дратує гавкіт. Якщо це кішка, то вона може подряпати обличчя. Бачите, як поводиться Турок? Це означає небезпеку. То хто полізе?

Голоси змовкли. Озвався Ян:

— Я полізу, якщо ви дасте мені свій револьвер.

— Я теж! — поквапливо додав Веслі.

— Тоді тягнімо соломинки, — запропонував Маленький Бобер і лізти випало саме йому.

Ян поліз так само, як і першого разу: Калеб зрубав молоде деревце і приставив тичку до стовбура. Запала напружена мовчанка. Ян почувався так само, як на могилі Гарні, тільки цього