Читати книгу - "Реальна загроза"

Елі аж нетямилася від обурення:

— Які вони продажні, ці політики! Адже Землі нічого не варто було оголосити, що вона не допустить захоплення Ютланда. Одна ця заява зупинила б Чанґа, він би й думати забув про війну. Але ні — їм начхати, що загине багато людей; головне для них — економічний зиск.

Адмірал Фаулер, що став у нас частим гостем, відколи адміністрація банківської будівлі на наше прохання відкрила між квартирами прямий перехід, зауважив:

— Уся біда в тому, міс, що Земля — єдина космічна наддержава серед усіх ста п’ядесяти семи населених планет. Вона не має конкурентів, а це дуже погано. Земляни чудово розуміють, що вони одні спроможні ґарантувати Ютланду стійкий мир, тому поводяться так нахабно й зарозуміло. Добре хоч те, що Земля не аґресивна, інакше ютландцям довелося б покладатися лише на диво…

Коли ми стали масово вербувати звільнених ериданських військових, урядовці Октавії попервах обурилися і спробували (втім, безуспішно) перешкодити цьому. Але потім вони подумали й вирішили, що це навіть на краще — що менше бунтівників залишиться на планеті, то буде спокійніше. А потім знову передумали і знову обурилися — як тільки до них дійшло, що рясне кровопускання, влаштоване на острах іншим, не дало очікуваного ефекту. Зіпсована кар’єра десятків тисяч людей мала слугувати суворим застереженням для решти військових, а в результаті вийшло так, що переважна більшість звільнених відразу знайшли собі нове місце служби, до того ж чимало з них отримали підвищення в званнях та посадах.

Гнів ериданського уряду мене не турбував, а його грізні ноти протесту адресовані ютландській делеґації на Землі викликали хіба іронічну посмішку. Проте, як з’ясувалося згодом, влада моєї батьківщини виявилася спроможною не лише на словесні погрози. За вказівкою Міністерства юстиції, в цивільному космопорту Астрополіса, безпосередньо перед відльотом на Вавілон, було заарештовано чергову групу завебованих нами офіцерів. Проти них оперативно висунули звинувачення в державній зраді.

Фаулер заспокоїв нас і пообіцяв через свої канали найняти досвідчених адвокатів, які в найстисліші терміни подадуть до суду колективний позов і доведуть усю необґрунтованість звинувачень. За ериданськими законами, вступ до збройних сил іншої держави кваліфікувався як зрада лише для військових дійсної служби та запасу, а для цивільних осіб карна відповідальність наступала лише у випадку, якщо Октавія перебувала зі вказаною державою в стані війни або військово-політичного конфлікту (як, наприклад, з Федерацією Альтаїра).

Протягом трьох днів Фаулерові адвокати переконливо довели, що після звільнення наші найманці є суто цивільними особами, оскільки їх відправили у відставку без пенсії й вихідної допомоги, а отже, вважати їх військовослужбовцями запасу не можна. Представники звинувачення не змогли навести вагомих контарґументів, а на запит судді, чи вважає уряд Октавії, що планета перебуває у стані війни або військово-політичного конфлікту з Ютландом, відповідь була заперечна. Зрештою суд постановив звільнити всіх обвинувачуваних з-під арешту і не знайшов підстав, що обмежували б їхнє право покинути планету.

Ця недолуга спроба залякування лише прискорила хід вербування звільнених ериданських військових. А чимало тих, що спершу відхилили нашу пропозицію, тепер передумали і стали найматися до нас на службу.

Проте уряд Октавії не збирався давати нам спокою. Ериданське посольство на Вавілоні вже давно домагалося моєї видачі на тій підставі, буцімто я брав участь у викраденні фреґата „Маріана“. Місцева влада незмінно відхиляла ці вимоги з огляду на відсутність викраденого фреґата в локальному просторі Вавілона.

А наприкінці другого місяця удар завдали з іншого боку. Одного чудового дня, рано вранці, мені подзвонили з дирекції банку і в легкій паніці повідомили, що до них прийшли поліцейські з ордером на мій арешт. Звинувачення висунуло знов-таки ериданське посольство — що я силоміць утримую як заручниць двох громадянок Октавії. Мова йшла про Елі та Ліну.

Поки я, геть приголомшений, перетравлював цю звістку, до квартири ввірвався стривожений лейтенант Вінтерс, який довідався про все зі своїх джерел. Його супроводжувало два десятки до зубів озброєних піхотинців у повній амуніції.

— Що це значить? — запитав я у Вінтерса. — Окопаємось і будемо відстрілюватися?

— Ну… ні, просто про всяк випадок.

— Ніякого „всякого випадку“ не буде. Це просто ще одна бездарна спроба психологічного тиску.

— Але ж ордер…

— Зараз ми з ним розберемося.

Я знову повернувся до відеофону й зажадав поговорити зі старшим поліцейським. Ним виявився інспектор на ім’я Мустафа Хашемі. Привітавшись, я запитав:

— Інспекторе, вам не здається, що ви поквапилися з ордером? Якби спочатку ви з’ясували обставини, то не виникло б цієї безглуздої й неприємної ситуації.

Він трохи збентежено прокашлявся.

— Я дотримуюсь тієї ж думки, капітане. Проте наш комісар визнав претензії посольства Октавії обґрунтованими. А суддя, що видав ордер на арешт, з ним погодився.

— Гм, навіть так… Скільки з вами людей?

— Лише мій помічник і ериданський консул. Але в разі потреби я вповноважений викликати підкріплення і взяти будівлю штурмом. Хоча мені це не подобається.

— Мені також, — відповів я і жестом наказав піхотинцям, які на ці слова перевели свою зброю в бойовий режим, не гарячкувати. — Обійдемося без насильства. Прошу, піднімайтесь до нас, усі троє. Вам не чинитимуть перешкод.

Вимкнувши відеофон, я доручив Вінтерсові подбати про те, щоб візитерів пропустили, звелів піхотинцям поміняти бойову зброю на шокери, а сам пішов будити дівчат, які ще спали.

Коли я пояснив їм ситуацію, Ліна не на жарт перелякалася, а Елі сердито промовила:

— От йолопи! Ніяк не вгамуються… Тільки я не збагну, звідки вони дізнались про нас. Ліночко, ти ж попереджала своїх, щоб вони тримали язика за зубами?

— Так, звичайно, щоразу, — відповіла вона, але в її голосі почулися винуваті нотки.

Я пильно подивився