Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Громада подивився на годинника, постукав по склу нігтем і нахмурився.

— В чому ж справа? Чому досі не схопили порушників?

— Собака загубив слід, товаришу генерал.

— Собака Щербака, вашого вихованця, безвідмовний Варяг? Дивно. Ну, припустімо. А як же ваш Витязь?

— І Витязь безсилий, товаришу генерал. Скавучав, скаженів, крутився дзигою і далі цієї дороги не пішов. — Смолярчук розгорнув карту і вказав на жовту лінію придунайської польової дороги. — Тут земля засліджена. Крім того, недалеко міститься завод ефірної олії. Всі собаки чхають, відвертають носа.

Громада взяв карту і, підійшовши до газика, розстелив її на передньому сидінні.

— Ну, старший лейтенанте, доповідайте, де тепер непрохані гості?

— Я вважаю, що тут. — Смолярчук вказав на чорний розсип прямокутників, що означали на карті Ангору і прилеглі до неї поля та плавні. — Я відрізав їм дорогу зразу ж, як тільки наряд виявив прорив.

— Якими силами?

— Силами всієї застави, у взаємодії з дружинниками.

Громада посміхнувся.

— Не сплохував, Андрію батьковичу. А я, признатися, думав, що ви ще перебуваєте під гіпнозом операції «Тиша». Ну, а далі як діяли?

— Ще не встиг, товаришу генерал.

— Що ж, будемо діяти разом. Ваші пропозиції?

Смагляве обличчя Смолярчука вкрилося червоними плямами.

— Коли б я сюди не приїхав, яких би ви самі вжили заходів? — спитав Громада.

— Прочесав усю ділянку від Дунаю до оцих боліт.

— Дійте. А я поговорю з нарядом, який виявив сліди. — Громада глянув на Смолярчука і посміхнувся. — Люблю, знаєте, танцювати від печі. Особливо в таких випадках, як цей. Поїхали!

На польовій дорозі знову звихрилася велетенська хмара пилу. І не скоро їй судилося влягтись і тут, і на всіх дорогах, що йшли від Дунаю.

Смолярчук вийшов у місті, а Громада поїхав далі.

В прохолодній канцелярії застави з вікнами, що виходили на Дунай, генерал докладно, повагом, наче ніщо його не обмежувало в часі, розмовляв з Щербаком і Сухобоковим.

— Коли і де ви побачили сліди? — поставив він перше запитання. — Покажіть!

Щербак підійшов до макета і олівцем показав місце порушення кордону — крутий берег Дунаю, порослий чагарником.

— Ось тут, товаришу генерал.

— Метрів за п'ятдесят од заводу ефірної олії. Не більше?

— Так точно.

— Навпроти контори? В найлюднішому місці?.. І вас не здивувала ця обставина?

Щербак мовчав, ніяково поглядаючи на свого товариша. Мовчав і Сухобоков.

— А мене, дорогі товариші, скажу вам одверто, дуже здивувало таке зухвальство порушників. Та ненадовго. — Громада посміхнувся і вів далі. — Це тонке, розраховане зухвальство. Ворог знайшов те, що шукав, — позицію, де його не чекали. Кинувся туди і вдало прорвався. Який же перший висновок ми повинні зробити тепер? Кордон порушили не випадкові люди. Лазутчики добре підготовлені, вміло, терпеливо спостерігали, скористалися обстановкою. Так?

Щербак і Сухобоков кивнули. Обидва розуміли, що генерал не повчає, не екзаменує, а роздумує вголос. Розуміли це й офіцери, які прилетіли разом з Громадою.

— Підемо далі. — Генерал поклав велику долоню на макет ділянки застави. — Куди попрямували порушники після того, як прорвалися через кордон?

— По заводській дорозі, товаришу генерал. Заховалися в місті.

— І собака не взяв слід?

— Спочатку взяв, а потім загубив, заблудився, — відповів Щербак. — Слід був не простий, а спіральний. Петля за петлею.

— Бачите! — вигукнув Громада. — Напрошується запитання, як же ці молодчики діятимуть далі? Думаю, що лишатимуться вірними собі. А коли так, коли вони не ликом шиті, то, очевидно, розуміють, що ми, натрапивши на їхні сліди, почнемо переслідувати. Вони розуміють, що ми обов'язково їх доженемо. І якщо вони це розуміють, то ні в якому разі не полізуть на рожен, а шукатимуть іншого виходу. Де ж цей вихід? І чи є він у них? Є!.. Порушники спробують відсидітись у дунайських плавнях, на островах… Ви вільні, товариші!

Два дні і дві ночі солдати в зелених кашкетах патрулювали стежки, вулиці, пристань, береги Дунаю, входи і виходи із сіл.

Чорні просмолені дунайки, прописані до причалів Ангори, прочісували кожну протоку, кожен плавневий єрик. Уночі прожектори розтинали темряву.

Добровільні народні дружини обшукували місцевість. Шукали шпигунів там, куди люди не заглядали роками — під ґанком, під купою старих парусів, сітей, у недобудованих хатах.

Шукали озброєні і беззбройні, чоловіки й жінки, комсомольці і піонери. Сотні людей радянської Дунайщини стали слідопитами.

Одного порушника схопили на дамбі, що з'єднує острів Ясонька з великою землею. Другого витягли з-під копиці старої осоки на острові Ясонька. Третього зняли з високого дерева.

Четвертого схопити не пощастило. Четвертий, як казали затримані, кинув їх напризволяще. Всі на допиті засвідчили, що їхнього вожака звуть «Мохачем».

В туманному сирому світанку палали багаття, біля яких грілися дружинники.

З першим проблиском зорі починалися пошуки. Федір Щербак ривком підняв важкого покірного собаку, зручно і надійно посадовивши його на спину. Пес відчув, угадав, яка його чекає подорож, і занепокоївся: сумно дивився на непроглядний очерет, тихо скавучав і тремтів.

— Варяг, цить!

Схопивши ошийник вівчарки лівою рукою, а правою тримаючи напоготові автомат, підвішаний на ремені, Щербак рішуче ввійшов у темну, нерухому, наче загуслу масу плавневої води.

Нікого він не кликав за собою. Ні словом, ні жестом, ні поглядом. Навіть не оглянувся. Мовчки, по-солдатськи просто зробив свій пёрший важкий крок по болоту, переконаний, що всі дружинники підуть за ним. Ця впевненість, мов електричний заряд, пройняла серця дунайських юнаків і дівчат, ровесників Федора. Всі вони