Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

повозки до коней.

Повставали й другi з повозок, посунули в темнi сiни, а потiм - у хату, звiдки свiтилося свiтло. Чiпка йде за други­ми, не пам'ятає сам себе: його обхопили i страх i радiсть. "Може, тепер вона не пiзна тебе? забула вже?.. А може?.."

Тут саме ввiйшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стiн липовi лави, чистi, аж полискуванi; в кутку образи мi­дянi розтворчатi, як у кацапiв; по стiнах - пiд склом карти­ни; стiл - трохи не через усю хату; на столi свiчка горить...

- Добривечiр у хату! - привiтали всi москалиху, що стоя­ла посеред хати з ключами в руках.

- Або доброго ранку, - одказала вона.

- А хiба воно вже ранок? - пита хтось з гурту.

- Та вже незабаром i свiт, - одказує москалиха.

- Бач, а менi, мов, усього година минула, як виїхали.

- Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

- Питайте он того, - одказує чоловiк у московськiй оде­жi, тикаючи пальцем на Чiпку. - Ми оце порiшили: ота­ма­ном його наставити.

- Хто яс то? - питає москалиха, прикро дивлячись на Чiп­ку. - Щось, мов, знайоме, здається?..

- Чого ти, тiтко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як i всi, - каже Чiпка, не видержавши пильних оглядин.

- Та я немов тебе де бачила?

- Може, й бачила... не знаю.

- Чи не Варениченко?

- Може, й вiн...

- Хто Варениченко? - пита москаль, увiйшовши з Си­до­ром у хату.

- Та ось - цей! - указує москалиха на Чiпку.

- Нi, жiнко, - каже, усмiхаючись, москаль: - то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так вiн вiд одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А ка­цап - я тобi скажу - все одно, що ведмiдь... Як пiймав мене в лабети, як при­давив, - то в мене й дух у п'яти залiз! Добре знаю, що, коли б не вiн, - тiльки б i свiта бачив...Хi­ба б, може, однi кi­сточки привезли додому, - та й тi не цi­лi: потрощив би проклятий ведмеда... Отже, спасибi, ви­ручив!..

- За те, мабуть, немала й камза перепала? - питає хтось.

- Та буде з нас, - одказує Чiпка, витягуючи гаман з ки­ше­нi i кидаючи на стiл. - Трохи-лиш чи не бiльш од жидi­в­сь­ких! - Та, витягши другий, кинув теж на стiл.

Усi так i обступили кругом столу.

- Та ще вспiємо, братця, подiлити, - обiзвався Максим. - А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчи­кам?

Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цiлий стiл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впече­ним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з робо­ти, - наготувала всячини...

Мотнувся Максим i собi. Де не взялося пiвбарила тарiл­ки.

Позалазили братчики за стiл; обсiли на ослонах нав­к­ру­ги. Пройшов Максим разiв зо два кругом чаркою, - на днi барила тiльки торохтiла воронка. Усi хинулись на страву, мов три днi не їли... Явдоха вийшла в другу хату.

- Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? - пита москали­ха дочки, увiйшовши до неї в хатину.

- Якого Варениченка? Нi, не знаю.

- А того, що живе за Пiсками?.. Того Вареника, що, - роз­казують, - разом на двох жiнках був жонатий?..

Нi не знаю.

Ось пiди назнарошне подивися: який з його красень! ши­рокоплечий; волос, як галка, чорний; а очi... карi, яснi та блискучi!

Галя встала з лiжка; накинула швиденько на себе спi­д­ницю, керсетку на плечi, вхопила печене порося, - пi­шла.

- А, й ти вже виспалась? - пита її батько.

Галя нiчого не одказала. Вона поставила печеню на стiл, сама задивилася на Чiпку.

- Здоров був, давнiй знайомий! - мовила вона до його, лю­бенько всмiхаючись.

- Здорова, Галю, - одмовля Чiпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Га­ля ще й досi пам'ятає його.

- А ти як його знаєш? - пита її батько.

- Вiн мене, поганий, злякав був - отут на полi, - заще­бетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бiк, де злякав її Чiпка.

- Як же вiн тебе злякав?

- А так: я сидiла, вiнок плела; а вiн скрався, - та й зля­кав.

- Ага... Ну, йди ж спати, сороко! - каже батько.

- А то зостануся тут - на його дивитись, чи що! - хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

"Раю мiй... щастя моєї - подумав Чiпка. - Ще ж ти не втекло вiд мене й досi?!."

Пiсля вечерi подiлилися грiшми; заховав кожний по три сотнi. Потiм унесли соломи; розiслали долi; заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усi, як побитi, поснули. Один Чiпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає йо­го; душно йому, важко; плющить вiн очi... Йому ввижається - Галя. Така ж весела, хороша, - хоч би на кри­хту змiнилася; така ж смiлива, жартiвлива... "А то ж то й вона, - дума Чiпка, - розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвiти, - часом без шматка хлiба, в дранiй одежинi, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... нi добра, нi достаткiв... хай ми крадемо, розбиваємо... го­лову пiд усякi пригоди пiдставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата - як рай той; жiнка - як панi; одним одна дочка - янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й вiн!.. I вiн - такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навiщо це йому?.. Чудно й дивно!"

I лупить Чiпка свої очi у темну темноту; дивиться-до­глядається, прислухається... Нiчого нi видно, нi чут-но. Ти­хо, сумно... Ось щось зразу залопотiло... Мороз пробiг впо­довж спини; волосся полiзло вгору... "Ку-ку-рiку-у-у!"-про­кричав десь поблизу пiвень - i замовк... Чiпка сплю­нув; перекинувся на другий бiк. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!.." Глухо пронiсся той викрик по хатi; страшно, тяжко, немов го­лос з-пiд землi; черкнувся вiн Чiпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. "I сниться ж йому, що недавно очевидяч­ки було!" - подумав, здригнувши. Чiп­ка... А тут сон - мов бе­з­вiстi забiг, i на думку не зiйде. "Пi­ти хоч люльки поку­рити".

Устав Чiпка тихо; налапав дверi; нишком вийшов у сi­ни. Темно, око виколи.