Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

він подумав, чи це не рештки Джеррі Фебіна.

Це змусило його пригадати випадок, який трапився дуже давно. Колись він жив із двома чуваками, і часом вони жартували, що в них під раковиною живе щур на ім’я Фред. І коли одного разу в них зовсім закінчилися гроші, вони сказали друзям, що змушені були з’їсти бідного старого Фреда.

Можливо, це була одна з його кісток, щура, що жив під їхньою раковиною, якого вони вигадали, щоб той склав їм компанію.

Він почув розмову в кімнаті для відпочинку.

— Цей чувак був ще більш кінченим, ніж здавався. Принаймні я так вважаю. Якось він поїхав до Вентури, подолавши весь шлях лише для того, щоб відшукати старого друга поблизу Охаю. Він одразу впізнав його будинок, навіть не подивившись на номер, зупинився й запитав у людей, чи не можна побачитися з Лео. «Лео помер. Шкода, що ви не знали». І тоді цей чувак каже: «Добре, тоді заїду в четвер». І поїхав назад на узбережжя, думаю, в четвер він знову вирушив на пошуки Лео. Як тобі таке?

Попиваючи каву, Брюс слухав далі.

— ...виходить, у телефонному довіднику лише один-єдиний номер; ти дзвониш на нього, щоб порозмовляти з ким завгодно. Він написаний на кожній сторінці... Я кажу про суспільство кінчених наркоманів. І в гаманці в тебе також цей номер, цей номер написаний на різних папірцях і картках, і під ним — різні люди. А якщо ти забув цей номер, то взагалі не можеш ні з ким зв’язатись.

— Можна подзвонити в Довідку.

— Це той самий номер.

Брюс слухав; це було цікаво, місце, яке вони описували. Дзвониш, а номер недійсний, а якщо й працює, то тобі кажуть: «Перепрошуємо, ви набрали неправильний номер». Набираєш цей номер ще раз — і лише тоді потрапляєш до того, кому намагався додзвонитись.

Якщо ж людина йшла до лікаря, — а лікар був лише один і спеціалізувався на всіх хворобах, — ліки для всіх були однакові. Після того як лікар ставив тобі діагноз, він виписував ліки. Ти ніс папірець до аптеки, однак аптекар ніяк не міг прочитати, що написав лікар, тому давав тобі єдину пігулку, яку мав, і це був аспірин. Він виліковував тебе від чого завгодно.

Коли ти порушував закон, то закон був лише один, і всі постійно його порушували. Коп щоразу сумлінно все записував: який закон ти порушив, за яких обставин, — і це завжди було одне й те саме. І покарання було одне — як за перехід вулиці в недозволеному місці, так і за державну зраду: покаранням була смертна кара, і був рух, що боровся за її відміну, але скасувати її було неможливо, оскільки в такому разі за, наприклад, перехід вулиці в недозволеному місці взагалі не було б жодного покарання. Тож смертна кара лишилася, і зрештою все суспільство підсіло на наркоту й вимерло. Тобто ні — не підсіло — вони вже й так були нарколигами. Люди вимерли одне за одним, порушуючи закон і від цього типу помираючи.

«Думаю, коли вони почули, — подумав Брюс, — що останній із них помер, ці люди сказали: „Цікаво, якими вони були? Що ж, у такому разі заїдемо в четвер“». Хоч він і не був упевнений, утім, засміявся, а коли проказав це вголос, засміялися всі, хто був у кімнаті для відпочинку.

— Дуже добре, Брюсе, — сказали вони.

Згодом ця фраза перетворилася на своєрідний мем; коли хтось у «Самарканд-Гауз» чогось не розумів або не міг знайти те, за чим його послали, наприклад, рулон туалетного паперу, він казав: «Ну тоді, думаю, я зайду в четвер». Цю вигадку приписали Брюсу. Це була його власна фраза. Щось схоже на фрази, які постійно щотижня повторюють коміки на телебаченні. Ця фраза прижилася в «Самарканд-Гауз», і для всіх них вона щось означала.

Пізніше, коли одного вечора вони грали в Гру і по черзі дякували одне одному за щось, що той приніс у «Нью-Пас», наприклад, за Ідеї. Брюсу подякували за те, що він приніс гумор. Він приніс із собою здатність сміятися, незважаючи на те, як погано йому було на душі. Усі, хто сидів у колі, заплескали у долоні, і, піднявши очі, Брюс побачив низку усмішок, у кожного в очах світилося схвалення, і звук їхніх оплесків ще впродовж деякого часу лишався з ним, у його серці.

17

Під кінець серпня того року, через два місяці після прибуття до «Нью-Пас», його перевели на фермерське господарство в долині Напа, розташованій у сільській місцевості на півночі Каліфорнії. У країні вина, там, де були найкращі виноградники Каліфорнії.

Наказ на переведення підписав Дональд Абрамз, виконавчий директор Фундації «Нью-Пас». Із подачі Майкла Вестевея, працівника центру, котрий виявив особливе зацікавлення щодо того, як можна було допомогти Брюсу. Особливо зважаючи на те, що Гра не дала жодних результатів. Фактично, вона йому лише нашкодила.

— Тебе звати Брюс, — сказав керівник ферми, щойно Брюс незграбно виліз із автомобіля, тягнучи за собою валізу.

— Мене звати Брюс, — відказав він.

— На деякий час ми спробуємо залучити тебе до роботи на цій фермі, Брюсе.

— Гаразд.

— Думаю, тобі тут сподобається більше, Брюсе.

— Думаю, мені тут сподобається, — сказав Брюс. — Більше.

Керівник ферми уважно на нього поглянув.

— Тебе нещодавно постригли.

— Так, мене постригли, — Брюс доторкнувся до своєї виголеної голови.

— Навіщо?

— Мене постригли за те, що побачили в жіночій частині.

— Це — вперше?

— Це — вдруге, — помовчавши, Брюс додав: — Першого разу я вдався до насильства.

Він стояв, досі тримаючи свою валізу; керівник зробив йому знак поставити її на землю.

— Я порушив правило ненасильства.

— Що ти зробив?

— Жбурнув подушку.

— Добре, Брюсе, — мовив керівник. — Ходімо зі мною, і я покажу тобі, де ти спатимеш. У нас тут немає центрального корпусу; у кожного з шести працівників свій будинок. Там вони сплять, готують собі їжу й живуть у вільний від роботи час. Гри у нас тут немає, тільки робота. Більше жодних Ігор, Брюсе.

Брюс виглядав задоволеним; на його обличчі з’явилася усмішка.

— Любиш гори? — керівник ферми вказав праворуч. — Поглянь. Гори. Снігу нема, зате є гори. Ліворуч — Санта-Роза; там на узгір’ях вирощують справді гарний виноград. Але в нас виноград не росте. Різне вирощуємо, але не виноград.

— Я