Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 46.2

Мені ледве вдається встояти на ногах, і я… Я просто стою і приголомшлено дивлюся на Іллю. А він лютує. Я думала, він був злий тоді, коли душив мене в університетському холі, але ні. Лютий він зараз. Навколо нікого. Серед машин лише Ілля та я. І тікати мені нікуди.

— Весь універ знає, перед ким ти ноги розставляєш, брудна дешевка! — репетує він і б'є знову. На ногах не втримуюсь, падаю.

"Марк, будь ласка" — повторюю про себе, але мабуть вголос, тому що Ілля біситься ще більше. Тоді в холі мені було страшно, тільки зараз страшніше в рази, тому що поруч немає Аріни, вона не приведе Марка... Немає охорони... Де вони?!

Зіщулююсь в очікуванні наступного удару, проте чую, але не відчуваю його. За інерцією розплющую очі: розлючений Аланьєв і перед ним лежить Ілля. А Марк, ніколи його таким не бачила... він не зупиняється. Б'є та б'є знову. І знову. Сиджу в заціпенінні. Уявити не можу, що робити. У мене навіть мізки не встигають переварити, все відбувається дуже швидко. Бачу, як до Марка підлітають Денис та Влад, тримають, а він виривається, кричить щось Іллі…

— Я брав її раніше за тебе, зрозумів?! Я її вже розпечатав! — шипить Ілля. Марк чує, робить сильний ривок і охоронці, мабуть, подумавши, що бійка закінчилася, не утримують його. Марк знову б'є. Хлопці хапають його за руки, намагаються втримати, а Ілля все глузує, вже навіть не намагаючись підвестися з асфальту, спльовує кров і кидає Марку гидотливі фрази. Виводить на емоції, змушує, провокує…

А я наче тіло своє тільки зараз відчувати почала. До цього сиділа, обхопивши руками коліна і не могла поворухнутися. Підбігаю до свого чоловіка та беру його обличчя в долоні. Не відразу, але він фокусує погляд на моїх очах, дихає важко і часто, і лише через довгі хвилини заспокоюється. Смикає плечима вже спокійніше і хлопці відпускають його, аби Марк міг мене обійняти. Аби я могла знову дихати у його руках. Захист. Я зараз відчуваю таку стіну навколо себе, що ніхто пробити не зможе. Ніхто, включаючи злісні слова Кушиліна. Ми є одне в одного, і це все. Все що потрібно.

Додому добираємось одночасно з лікарем, якого Марк для мене викликав. Я не сперечалася, не той час. Відчувала, що Марку треба подбати про мене. Вчусь от не відмовлятися, а приймати турботу.

Лікар їде досить скоро. Все гаразд, але «Німесіл» на випадок, якщо голова болітиме, залишив.

Зробивши мені чай і обгорнувши в плед, Марк закривається у своєму кабінеті з охоронцями. Виходять через півгодини, впевнена, фірмово рознесені. Похмурі, чорніші за хмари.

— Ми змінюємо охорону, — оголошує Марк після їхнього відходу.

Я киваю. Навіть говорити нічого не хочу, і так зрозуміло, що вони були найняті, щоб уникнути ось такої ситуації.

— Пішли в душ? — акуратно пропоную, бо просто не можу зараз лишитися без нього.

— Разом? Впевнена, що готова?

— Так, — кажу твердо і знаю, що в моїх очах він знаходить те, про що запитав: впевненість.

І це правда. Так і є. Я готова.

З ванної він виносить мене на руках і укладає на свою постіль. Цієї ночі ми просто засинаємо, як і всі попередні ночі у його будинку, але тепер я точно знаю: все правильно. Тому що тут, у його обіймах, слухаючи мирний уві сні подих, спокійне серцебиття сплячого поряд чоловіка, розумію, що люблю. Люблю тим самим справжнім, не нав'язаним коханням. Того, хто дає мені вибір, дає час та допомагає відкритися.

Люблю.

Просто люблю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍