Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— Ти вже обрала ім’я? Є варіанти? — машина завмирає на світлофорі й ми спостерігаємо за перехожими.

— Ще не думала. Раніше стільки імен подобалося, але коли мова про доньку зайшла, то якось жодне не здається доречним, — знизую плечима.

— Жінки, — усміхається Алієв і тисне на педаль газу.

У клініку ми приїжджаємо раніше призначеного часу. Влаштовуємося в холі на м’яких кріслах, Даміру приносять чашку кави, мені — чай. Поки чекаємо, помічаю, як інші жінки поглядають на мого чоловіка. Але він дивиться тільки на мене. Ну, і в телефон. Активно з кимось переписується. Можливо, кілька місяців тому я б вирішила, що із черговою коханкою, шалено злилася б і ревнувала, але сьогодні я усвідомлюю, що нарешті почала довіряти своєму чоловікові.

— Щось сталося? — запитую, коли бачу, як змінюється вираз обличчя Даміра. Уся розслабленість випаровується, він напружений до межі, зосереджено думає про щось.

Але відповісти Алієв не встигає, до нас підходить медсестра й запрошує нас пройти в кабінет.

Чоловік міцно стискає мою долоню, немов намагається заспокоїти. Але в мене не виходить. На кінчику язика крутяться мільйон запитань.

Але якщо Дамір тут, зі мною, а не втік розв’язувати справи, отже, не все так страшно. І мені дико приємно, що чоловік знайшов час для нас із малятком.

Начебто нічого такого. Я була на УЗД раніше, обстежувалася в лікаря, усе завчено і звично. Але тепер тут Дамір. І мені до сліз приємно.

Я лягаю на кушетку, оголюю живіт. Усе це під уважним поглядом чоловіка, який викликає мурашки тілом.

У нього очі світяться, коли дивиться на мій живіт. На обличчі легка усмішка.

Дамір посуває стільчик ближче до мене, вмощується. Бере мене за руку, наче це не звичайне УЗД, а пологи.

Лікарка усміхається, спостерігаючи за нами. Видавлює гель на мою шкіру, я відразу смикаюся від неприємних відчуттів.

— Що не так? — Дамір реагує миттєво, стискає мою долоню.

— Нічого, — я хитаю головою, пояснюю: — Просто гель холодний. Дивись.

Вказую на екран, де вже з’являється картинка. Це заворожує щоразу. Усього лише чорно-біле зображення і, здавалося б, нічого особливого, але ж це наш малюк. Наша донечка.

Дамір, наче заворожений, дивиться на картинку, уважно слухає все, що каже лікарка. А після просить зробити йому окрему копію знімка.

— Усе добре, малятко здорове, розвиток відповідає терміну, — слова жінки змушують мене видихнути. — Ваш лікар скаже точніше, але поки що я не бачу жодних ускладнень чи проблем. Тому до мене вже далі за розкладом, не потрібні додаткові обстеження.

— Точно? — Дамір хмуриться, невдоволено сканує жінку на предмет того, чи можна їй довіряти. — Можливо, краще не ризикувати й продовжити прискорене спостереження?

— Точно. Не хвилюйтеся, татусю, у мене величезний досвід. І я розбираюся в тому, що бачу. З вашою дівчинкою все гаразд.

Я погладжую долоню Даміра, просячи його заспокоїтися. Зараз занепокоєння ні до чого. Як і сварки з моєю лікаркою. Навпаки, потрібно радіти.

Ми виходимо з кабінету, я щасливо стискаю знімок нашого малятка. Дамір притримує мене за поперек, заглядає через плече.

— Красуня, так? — запитую, піднявши погляд на чоловіка.

— Напевно, — усміхається чоловік. — Не впевнений, що розумію хоч щось у цих розводах.

— Ну як? Дивись. Ось тут ручка…

Я веду пальцем по знімку, намагаючись пояснити Даміру. Адже він слухав лікарку, мав зрозуміти.

Замовкаю, коли чоловікові телефонують. Він відповідає, з кимось тихо розмовляє, поки ми прямуємо до виходу.

Я помічаю, що з кожним словом Дамір стає все більш напруженим. Не дивлячись, оплачує рахунок за обстеження, нервово застібає мою курточку. Я сама могла б, але не ризикую сперечатися із чоловіком.

Він заведений, здається, що один невірний рух може призвести до вибуху.

— Так, добре, скажи, що за двадцять хвилин я буду, — різко й роздратовано вимовляє.

Відчиняє переді мною двері, і ми опиняємося на вулиці. Я переминаюся з ноги на ногу, уже знаючи, що скаже Дамір.

— Елю, вибач, мені потрібно терміново в офіс їхати. Люди, з якими я зустріч скасував, хочуть розірвати з нами ділові домовленості. Мені потрібно це залагодити. Я викличу водія, почекаємо його в машині.

— Не потрібно, Даміре, я ж не маленька. Викличу таксі й додому доїду, — вимовляю м’яко, торкаючись долонею до його грудей.

Мені ніяково від того, що це через мене в чоловіка проблеми. Адже він відмовився від цієї зустрічі заради того, щоб поїхати зі мною. А якби я заздалегідь попередила Даміра, то нічого б не сталося.

Він сумнівається, тому мені доводиться дотиснути його. Підіймаюся навшпиньки, цілую в стиснуті губи. А після вимовляю:

— Почекаю в холі клініки машину поки що, не хвилюйся, їдь в офіс. Я ж доросла й самостійна дівчинка.

Він киває. Цілує мене на прощання. Значно відвертіше і спекотніше, ніж я до цього. Спостерігаю за тим, як чоловіча постать зникає в салоні чорного позашляховика, і машина одразу ж виїжджає зі стоянки.