Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

- Анечко, Яночко, - він подав дівчаткам руки, - пішли звідси. Мама і тітка Оля хочуть поговорити…

- Про що? – тут же задала запитання Яна і, судячи з того, як перекосило Василя, правильну відповідь він вигадати не міг. Можливо, хотів правду сказати, але розумів, які будуть наслідки.

- Пішли, - замість того повторив він. – Пішли, скоріше.

Більше не слухаючи заперечення дівчаток, які пробували пояснити, що лише нещодавно вийшли на вулицю, Василь підхопив їх на руки і кинувся в будинок. Я провела його здивованим поглядом, навіть не розуміючи, як на таке реагувати.

- Погань, - зашипіла Богдана, хапаючи мене за плече. – Ти чого на нього дивишся, ти…

Я все ще не могла до кінця зрозуміти, в чому претензії. Вона… ревнує, чи що? Вирішила, що я зваблюю її чоловіка? Ні, Богдана, звісно, дуже ясно мені про це повідомила, просто мені все одно не вірилось, що доросла жінка при свідомості може припустити таке…

- Та ми просто говорили! – вигукнула я, не в силах стримати власне обурення. – Про дітей!

- Про дітей? Так от чого біля моїх доньок крутишся! – звинувачувально ткнула в мене пальцем Богдана. – Ти собі запасний аеродром готуєш! Думаєш, що окрутиш мого Василя і, якщо треба, Даньку кинеш і…

- Досить! – не витримала я. – Я не збираюсь слухати нові образи… Тим паче, такі дурні! Я навіть не дивилась в бік Василя. Як чоловік він мене геть не цікавить!

- Що?! – спалахнула Дана. – Не цікавить? Хочеш сказати, що мій чоловік ні на що не здатний, так?!

Я аж застигла від подиву. Поворот в розмові виявився настільки стрімким, що я геть не знала, як на це реагувати. Що можна сказати цій жінці, якщо вона не чує слів? Ревнощі заради ревнощів?

- Мені не треба твій чоловік, - випалила я, - і мене не цікавить, хороший він чи поганий. Та я просто з ним говорила!

Дана дивилась на мене широко розкритими, безумними очима. Здавалось, якби їй хто зараз дав ніж в руки – вона б вдарила мене ним в живіт без роздумів, просто тому, що побачила суперницю в обличчі нареченої власного брата. Я теж не знала, як реагувати, і так і простояла б на місці до тієї миті, поки Богдана не зважилась би на більш активні дії, але знову гримнули вхідні двері, і до нас підбіг Котовський.

- Вона чоловіка мого зваблювала! – звинувачувально вигукнула Богдана. – А тепер його нікчемою назвала! Вона…

- Дано, йди в дім, - звелів Котовський. – Потім поговоримо.

- Вона…

- В дім йди! – в його голосі задзвеніли залізні нотки.

Я думала, що на Богдану і це не подіє, але ні. Дивно, але жінка швидко заморгала, наче намагаючись переварити почуте, позадкувала, а потім, здригнувшись, повернулась до будинку і швидким, впевненим кроком пішла до відкритих дверей. Данило все ще стояв на місці, проводжаючи сестру поглядом, і не промовив жодного слова, а я подумала – а наскільки правдоподібно виглядав вчинений Богданою скандал? Адже якщо їй повірять, то мені в цьому будинку більше нема чого робити. І… І…

- Даню, - ні з того ні з сього покликала я чоловіка. – Ти ж не віриш?

- Звісно, не вірю. Данка навіть через розмову може істерику влаштувати. А я ж ще не здурів, - Данило повернувся до мене і посміхнувся. – Йди сюди.

Він потягнувся до мене, і я вдячно зробила крок в його жаркі обійми, сподіваючись закрити очі і просто забути про все, що сталось. Так, неприємно, так, я ні в чому не винна, але єдиний розумний вихід з ситуації – просто переступити через крики Дани, дурні ревнощі і смішні придирки і йти далі з високо піднятою головою. Та що там, в мене й вибору нема.

- Дякую, - прошепотіла я, ткнувшись носом в комір пальто Котовського, і раптом спитала: - А ти скільки дітей хочеш?

Здається, то було останнє питання, яке Данило чекав від мене почути. Він відчутно напружився, а потім, згадавши, що ми й так весь час з дітьми, повідомив:

- Ну, двох, напевне.

- А якщо раптом вийде більше?

- Якщо вийде більше, то буде більше, - знизав плечима він. – В мене купа грошей, я що, дітей не прогодую? Але, хм, при висажуванні квітів життя треба бути обережними. Щоб не було незапланованих рослинок…

Я розміялась, в черговий раз дивуючись тому, як Вітася вміє перекручувати реальність. І бреше-то як, навіть не підкопаєшся!