Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

40. Золота кума.

Ю.

Витримати тортури цього дня не в силах більше. Саме тому, навіть не попрощавшись ні з ким, покидаю весілля тихцем. Не хочу більше бачити щасливого Ярослава з його дружиною. Аж нудить від них. Не хочу бачити його ніколи.

Не розумію, навіщо йому знати, чи робить мене хтось щасливою? Навіщо питав про те, до чого йому має бути байдуже? Невже цікаво? Хотів познущатися? Колись знущався, цілуючи Мілану на очах у всіх, і в мене.

Бачте, правильним яким став! Ідеальний який! Тьфу на нього! Дружина, дитина, робота, успіх, визнання. Все в нього є. Тільки не вистачило глузування наді мною? Чи...

Та ні. Не могло в нього зберегтися жодного почуття до мене. Він нині чоловік зайнятий. Розмова зі мною потішила виключно його самолюбство.

В пригніченому стані завалююсь до себе у квартиру. Звичайну арендовану. З мінімальним косметичним ремонтом. Але вже не кімнату, як колись. І сторонні сюди мають право зазирнути.

...Тільки ніхто не зазирає...

На порозі мене зустрічає моє волохате сонечко.

— Олексійчик! Я також за тобою скучила! — беру до руку свого світлошерстного кота і його, повністю чорний, як ніч у новолуння, хвіст лоскоче мої змерзлі руки, а маленький і вологий носок треться об мій холодний. Зрадівши моїй появі, він муркоче, неначе тракторець, швидко даруючи гарний настрій. 

От хто робить мене щасливою!

З улюбленцем на руках, обережно скидаю чорні чоботи до колін і шапку та прямую на кухні, не скидаючи шуби, бо ще не встигла нагрітись. Там вмикаю світло і перевіряю наявність води та їжі в мисочках Олексійчика.

Так, це дивно — назвати кота Олексієм. Але ще дивніше назвати на честь кота уявного нареченого, якого я вигадала лишень аби люди відчепилися від мене. Набридло слухати про те, що я вже стара діва.

В мисочці з їжею у свого муркотуна не виявляю нічого. Лиш декілька крихт від сухого корму. То от чому мій пустун сидів на порозі! Він завжди там сідає, коли в нього закінчується їжа. У котів свої таргани в головах.

На жаль, виявляю останній пакетик вологого корму для мого Олексійчика на полицях. Йому це на один зуб. Закінчились ласощі? Тільки ж на початку тижня закупила їх. Але в мого котика іноді такий апетит пробуджується невситимий, що знищує все дуже швидко. Звичайно! Він же звір!

На додачу в холидильнику також майже порожньо. Я часто замовляю ланчі й вечері в різних закладах громадського харчування, тому готую досить рідко і продукти в моїй квартирі в мінімальній кількості. Мабуть, це дивно чути від письменниці, яка майже цілими днями пише свої книжки сидячи вдома. Проте — маю виправдання.

В роботі я розчиняюсь. Можу годин десять не відволікаючись писати і писати. Мій психолог стверджує, що таким чином я втікаю від свого реального життя, але мені подобається і я не бачу жодної проблеми в цьому. До того ж, часто я ходжу в кафе й пишу свої історії, спостерігаючи за людьми. Їх жвавий рух, постійна зміна обличь, цікаві розмови, які вдається підслухати — все це надихає. А особливо надихає кава.

— Сонце, ти пробачиш мене за те, що не помітила раніше? На ніч тобі вистачить. А зранку, обіцяю чесно, я куплю тобі багацько смаколиків, — опускаю свою шестикілограмову тушку на підлогу й наповнюю його іменну мисочку, якщо вірити напису на обгортці, "соковитою яловичиною".

Сама ж залишаюсь без вечері. В ресторані, хоч і не надто налягала на їжу, але набила живіт. Зазвичай я не з'їдаю такої кількості страв, як сьогодні, тож нині пів ночі мучуюся від болю в животі.

І від думок.

Може попрацювати?

Погана ідея. Чомусь зараз хочеться поплакати. Але не тому, що боляче шлунку, а тому, що на душі погано.

Пів ночі не можу зімкнути очей. Знову і знову лунає оксамитовий голос зі спогадів і діалоги в десятий та п'ятидесятий раз змушують вити вовчицею на місяць. Прокручуючи їх вкотре, вигадую щораз нові відповіді. Ото дурна! Могла б інакше відповідати. Яке "здивована"!? Яке "все разом"!? Навіщо про сина його питала? А навіщо мені інформація про те, чи навчив він грати на гітарі свою Сніжану? О третій ночі на гадку спадають кращі відповіді і запитання. Шкода, що не можна нічого виправити. Те, що говорила, могло якось виказати мою небайдужість до Яра. Сподіваюся, він цього не зрозумів.

Пробуджуюсь вже близько дев'ятої ранку від того, що Олексійчик мостить свою дупку на мою шию, а його хвіст лоскоче мій ніс. Й муркоче, як трактор, звичайно!

— Хочеш вже їсти, ненажера? А твоя мамця розлінилася вкрай, — звертаюся до котика, відганяючи його подалі від лиця і потягнувшись кінцівками. Та довгошерсний кабанчик не задоволений зміною свого нового місцярозташування і тому знову повертається до моєї шиї. От тільки цього разу всідається мало не на лице!

Ну все. Виспалась точно. Якщо мій кіт так себе поводить — отже він вже дуже, дуже голодний. Якщо не прийду за годину з їжею — проковтне й мене, подібно кобрі.

Вже за пів години я вигрібаю оберемками з полиць котячий корм різного виду та смаку. Беру лише те, що мій Олексійчик полюбляє і що купую завжди. Несподіванно до мене приєднується ще одна молода особа приблизно мого віку, якщо вірити чіткості мого бокового зору. Принаймні пальто жіночого крою і чобітки на каблуках вказують на це.

— Вибачте, не підскажите, який корм можна давати трьохмісячному кошенятку? — звертається до мене жінка.

— Я схожа на консультанта? — чомусь грубо відповідаю. Мабуть це відлуння недостатньої кількості сну. Коли я не висипаюся — я ще та буркотунша.

— Вибачте, просто поруч нікого немає, а мені треба поспішати на роботу. За запізнення, знаєте, грамотою не нагородять.

Ой! Це ж люди ходять на роботу! Точно. Я й забула, що таке буває.

— Вибачте і ви мене. Ось це підійде і це, — виправляюся і вказую на те, що підійде пані.

А потім піднімаю очі догори і зустрічаюся очима з нею. А там...

Христя?!. Кума Ярослава?!.

Немає ніяких сумнівів. Вона.

— Юля? — впізнає і вона мене. Звичайно, ми обидві майже не змінились. Якщо не зважати на зайвий десяток кілограмів у фігурі Христі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍