Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

й дика морква. Над Львовом повисла найспекотніша година, від спеки пульсують скроні, і всі створіння шукають схованки; одні лиш павуки, скорпіони й змії гріються на кам’яних мурах.

Якуб, однак, впертий і врешті-решт дістається туди, куди хотів. Палац губернатора має дев’ять мінаретів різної висоти, до нього ведуть широкі сходи, над дверима три різьблені ворони — герб Галілеї, а вхід знову стережуть леви, не з бронзи, а із золота.

— Я Якуб Шеля, хам. Прийшов з доносом на мого пана, Вікторина Богуша, який є негідником і шахраєм.

Так він каже й показує запечатаного листа. Леви мовчать, але Якуб не відступає.

— Я Якуб Шеля, хам. Прийшов з доносом на мого пана, Вікторина Богуша, який є негідником і шахраєм.

Але леви навіть не здригнуться. Якуб терпляче чекає. Сонце суне по небу, і спека стає меншою. Перед вечором Шеля пробує ще раз.

— Я Якуб Шеля, хам. Прийшов з доносом на мого пана, Вікторина Богуша, який є негідником і шахраєм.

Не дочекавшись відповіді, Якуб проводить літню ніч у нічліжці для бідняків. Стоїть вона на одній із площ і не має даху ані навіть стін; це просто шмат товстого полотна, розтягнутий на чотирьох дерев’яних жердинах. Між цими жердинами натягнуто мотузи, а на них, перевішені, як брудні лахи, сплять бідняки. Платять за це пів крейцера, а за другу половину можуть дістати склянку чаю з маслом і сіллю, а також ковдру на спину; ночами-бо від пустелі тягне холодним вітром.

Наступного дня Якуб повертається під палац губернатора. Трикратно домагається прийому, але леви знову мовчать.

Коли Шеля раннім пополуднем іде пошукати якусь недорогу чайхану, в садочку, повному мальв, зустрічає дівчину. Дівчина розвішує прання й щохвилини зникає між білими простирадлами. А Якуб приглядається до її волосся, позбавленого кольору, наче східне сонце випалило з нього всі кольори, і роздумує: вона це чи не вона?

Дівчина, побачивши, що її розглядає чужий, дражнить його — з’являється то з одного, то з другого боку, зриває мальву, встромляє її у волосся й ніби не звертає на Якуба уваги, анітрохи. Але Якуб Шеля не дурний і не шмаркач, він знає, що дівчина за ним спостерігає. Бо він, хоч і не наймолодший і без пальців, має в собі чоловічу красу й чоловічу силу, а це дівчатам завжди подобається.

— Я бачив тебе взимку, — озивається першим. — Ти спала глибоко під землею.

— Зараз уже літо, — відповідає дівчина. Ніби на Якуба не дивиться, а однак дивиться.

— Я повернуся сюди по тебе, поїдеш зі мною. Маю у себе двір, ти будеш там господинею. Лиш-но Богуша позбудуся.

Дівчина, Мальва чи не Мальва, сміється. Бо чоловіки різні речі кажуть, а дівчата вірять, бо дурні. Вона, однак, не дурна, бо говорить:

— Повернешся верхи і з почетом, то поговоримо.

— Повернуся.

На третій день Якуб знову йде під палац і трикратно домагається прийому. Вже готовий іти геть, коли один із левів неспішно моргає, махає хвостом уліво і вправо й нарешті озивається глибоким гучним голосом:

— Увійди, Якубе Шеле. Губернатор чекає.

Оббитий килимами коридор веде в кабінет, де за столом із темного дерева сидить сповнений гідності ерцгерцог Есте. Гарні бакенбарди, високе чоло, можна б сказати, сам кайзер. Обіч, на розкладному стільці, сидить граф фон Захер-Мазох, комісар таємної поліції. Комісар одягнений у простий поліцейський мундир, має добродушне обличчя й лисинку на тімені, і зовсім, ну, зовсім не вгадаєш по ньому тих непристойностей, яких він припускався замолоду з віденськими розпусницями і які описав у романі такому гучному, що його прізвище послужило для створення назви певного статевого збочення.

Ерцгерцог і граф доброзичливо усміхаються, а над ними, на величезному стінному портреті, ще доброзичливіше усміхається кайзер. Справжня Свята Трійця, з кайзером як Богом Отцем, губернатором Есте як Сином Божим і комісаром Захер-Мазохом як Святим Духом.

Якуб подає губернаторові лист від Брейнля, і коли ерцгерцог Есте читає його вголос, з Шеліних грудей виходить скарга. Скарга на панів, на панщину, на голод, на несправедливі покарання наглядачами, на надто дорогу горілку, єдину втіху для хамів, якій цілі села моляться щосуботи. Скаржиться також Шеля від власного, Якубового, імені на те, що забрали до війська його улюбленого сина, Сташка, хоча він ще не мав потрібної кількості років.

І від тих скарг і тієї туги губернатора проймає милосердя, а на портреті кайзера чудесним чином з’являються криваві сльози. Ерцгерцог підводиться, бере Якуба за скроні й цілує по-батьківському в чоло.

— Сину мій, — каже. — Я ніколи не припускав, що аж такі речі можуть діятися в Галілеї! Даю тобі слово, що поки рік добіжить кінця, твій син повернеться додому.

— А з отим Богушем і рештою поляків треба чимшвидше навести порядок, — зауважує граф фон Захер-Мазох. — Мріють вони про заворушення й повстання, такі, як були в Росії. Полякам сняться по ночах криваві битви й чудові поразки, заслання й муки, бо це такий дивний народ. Планують, бачите, підняти повстання в Кракові. У Кракові! Краків для революції не надається, Краків старий, бачив у своєму житті надто багато, і більше йому не хочеться. Зрештою, сила кайзера є такою, що як стане батальйоном на другому березі Вісли, як вгатить з гармат, то ці повстанці навіть з міста вийти не встигнуть. Добре буде, як зуміють дійти до Підгір’я, поки їх кайзер не розжене, як перепілок. Правду я кажу?

— Звичайно, правду. Але я простий хам з Галілеї і на політиці не знаюся. — Якуб низько й облудно кланяється. — Мені лиш про те йдеться, аби Богуша позбутися, бо це, перепрошую вельможних панів, справжній шмат скурвисина. І щоб мій Сташек цілим вернувся з війська. Нічого я більше не хочу.

— Син повернеться. Я слово дав, а слово цісарського губернатора — то не пух, — каже Есте.

— Але щоб позбутися Богуша й решти польських панів, то кайзеру мусить допомогти вірний народ, — додає Захер-Мазох.

— Народ, може би, й поміг, але народ двору боїться.

— Нехай не боїться. А ти, Якубе, слухай уважно й повтори в селі, що я тобі скажу.

Потім комісар і губернатор довго пояснюють щось Шелі, а кайзер на картині слухає й притакує, часом тільки наморщить чоло, пошкребе себе по бакенбардах або випне гарну габсбурзьку губу. Під кінець ерцгерцог вручає Шелі два листи — один тарновському старості Брейнлю, другий — для хлопів з володінь Богушів, для публічного прочитання. Обидва старанно перев’язує стрічечкою, замість сургучу використавши сльози самого кайзера. А щоб Якуб не мусив блукати по бездоріжжях Галілеї, губернатор замість коня дає