Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

відчуження, сприяв повному контролю владою всього, що відбувалося в будівлі «суду» і поблизу.

Залу місцевого будинку культури перетворили на імпровізовану судову залу, встановивши на вікнах металеві решітки, відділивши за допомогою завіси від місць для глядачів сцену і прибравши ряди сидінь. Зала вміщувала 200 чоловік і була завжди заповнена — якщо мали час, участь у засіданнях брали оператори та інший персонал атомної електростанції. Один із них, Микола Карпан, зробив замітки, які опублікує через кілька років. Суд тривав вісімнадцять днів — із 7 липня до 29 липня 1987 року. Журналістам дозволили бути присутніми тільки на двох засіданнях: у перший день вони почули заяву обвинувача, в останній — заслухали вирок. «Відкритий» суд у «закритій зоні» — так уїдливо зауважували репортери.

До відповідальності за порушення правил безпеки і службову недбалість притягнули шестеро керівників і співробітників з питань безпеки Чорнобильської АЕС. Серед обвинувачених були колишній директор ЧАЕС Віктор Брюханов, колишній головний інженер Микола Фомін і заступник Фоміна Анатолій Дятлов, який уночі 26 квітня здійснював контроль за зупинкою реактора 4-го енергоблока, що призвела до вибуху. Вони виступали головними підозрюваними, заарештованими задовго до судового розгляду, і тепер сиділи за одним столом по центру кімнати. Інші обвинувачені — начальник реакторного відділення ЧАЕС Олексій Коваленко, начальник нічної зміни станції Борис Рогожкін і державний інспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрій Лаушкін — сиділи окремо.

Віктор Брюханов, головний обвинувачений, навіть не здивувався, опинившись на лаві підсудних. Перше, про що він подумав, побачивши зруйнований унаслідок вибуху 4-й енергоблок: «Це — тюрма». Як показував його багатий досвід роботи на посаді керівника промислового підприємства в СРСР, вину за будь-яку серйозну аварію покладали насамперед на директора; у разі ж якщо масштаб інциденту був особливо серйозним, директора відправляли у в’язницю. Рішення Політбюро в липні 1986 року — про виключення Брюханова з Комуністичної партії «за крупні помилки та прорахунки в роботі, що зумовили інцидент, який спричинив серйозні наслідки» — відкривали можливість для його арешту. Офіцер КДБ, який розпорядився затримати Брюханова в серпні, сказав Вікторові, що тому буде краще за ґратами. Масштаб лиха шокував громадськість, яка тепер шукала козлів відпущення, — колишній директор Чорнобильської АЕС виступав легкою мішенню. Під час одного з перших допитів Брюханова в кімнату увійшов незнайомий йому співробітник КДБ, звернувшись до Віктора: «Я особисто тебе пристрелю». Брюханов відповів: «Що ж, стріляй!» Уже тоді колишній директор був готовий майже до всього.

Віктор Брюханов на той час провів у київському СІЗО КДБ майже рік. Лікарі, які оглянули його лише після арешту, повідомили: він отримав дозу опромінення приблизно у 250 бер, що десятикратно перевищувало норму, визначену для ліквідаторів. Брюханов страждав від гострої променевої хвороби, а головні болі і нестерпний біль за вухами вже стали чимось буденним. Значний період попереднього арешту він провів в одиночному ув’язненні — найгірших із можливих умов ув’язнення. Із дружиною Валентиною йому дозволили тільки одну зустріч. Для родини, яка також складалася із сина-підлітка і дорослої доньки (вона народила дівчинку через чотири місяці після інциденту на ЧАЕС), усе обернулося трагічно. Брюханових — у минулому однієї з найбільш шановних сімей міста Прип’яті — тепер сторонилися більшість їхніх друзів і сусідів. Після екстреної евакуації Прип’яті вони залишилися практично без майна. Тільки в серпні, вже після арешту чоловіка, Валентині дозволили поїхати у квартиру в Прип’яті, щоб узяти кілька речей. «Першим увійшов дозиметрист, — пригадувала дружина колишнього директора ЧАЕС. — Він дозволив узяти якісь речі та книги — кожну ми протерли тканиною, змоченою в розбавленому оцтовому розчині. Вважалося, що це має нейтралізувати радіацію». Ситуацію ускладнив той факт, що влада заморозила банківські рахунки Віктора Брюханова, на які він ще до арешту перераховував свої місячні оклади і відпускні.

Від доньки з грудною дитиною Валентина факт арешту чоловіка приховала. Щоб прогодувати себе і сина, Брюханова повернулася на роботу на ЧАЕС, де допомагала дати раду з реакторами, які залишилися і запрацювали знову восени 1986 року. Оскільки вона прагнула завантажитися роботою, щоб розвіяти думки про катастрофу та майбутнє — своє і чоловіка, — їй дозволили працювати без вихідних і святкових днів. Утім, усе знову перевернулося з ніг на голову: одного разу, після проблем із високим артеріальним тиском, колеги Валентини викликали швидку для її госпіталізації.

Дружина Віктора Брюханова була змушена шукати різні шляхи, щоб справитися зі стресом і травмою Чорнобиля. Врешті-решт, вона знайшла втрачену ціль у житті, віддавши всю себе родині. Переломний момент настав, коли жінка-лікар, схопивши Валентину за плечі, сказала, що та повинна опанувати себе — поруч з нею її рідні, про яких потрібно піклуватися. Ці слова Валентина Брюханова прийняла близько до серця. Окрім того, був ще один епізод, який допоміг їй пережити кризу. «Я щиро вдячна простій жінці з Прип’яті, — згадувала Валентина. — Одного разу, коли я, заплакана, поверталася з автобусної зупинки, вона підійшла до мене, обійняла і сказала: “Валюша, чому ви плачете? Зрештою, Віктор живий, і це головне! Тільки погляньте, скільки могил залишив після себе Чорнобиль!”» Відтепер Валентина боролася не лише за себе, а й за свого чоловіка. Вона переконала Віктора найняти адвоката — спочатку, пригнічений та Песимістичний, він відмовився зробити навіть це.

Судовий процес, який спочатку планувався на весну 1987 року, відклали з огляду на нестабільний психічний стан одного з обвинувачених, колишнього головного інженера ЧАЕС Миколи Фоміна. Його заарештували 13 серпня 1986 року (того ж дня, коли й Віктора Брюханова) — невдовзі після виписки з Московської клінічної лікарні № 6, де Фомін проходив курс лікування від радіаційного ураження. Травма арешту, примножена наслідками гострої променевої ховороби, довела його до депресії: у березні 1987 року Микола Фомін, перебуваючи за ґратами, розбив свої окуляри і уламком скла намагався порізати собі вени. Лікарі врятували Фоміна, стабілізувавши його стан до липня 1987 року — початку суду.

В судовій залі чорнобильського Будинку культури Віктор Брюханов і Микола Фомін сиділи з обох боків від людини, яку більшість вважала істинною причиною катастрофи, — мова про колишнього заступника Фоміна Анатолія Дятлова, який контролював злощасне випробування турбіни у ніч вибуху. Як і Фомін, Дятлов лікувався в Московській клінічнй лікарні № 6, але його не виписували аж до початку листопада 1986 року. Лікарню Дятлов залишив із відкритими ранами на ногах — як наслідками радіоаційних опіків, отриманих уночі 26 квітня. В очах слідчих Дятлов від самого початку постав головним винуватцем катастрофи. Кримінальні провадження було також відкрито й проти Олександра Акімова, начальника нічної зміни 4-го енергоблока,