Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

Розділ 25. Ти приймеш мене у дім — ту, що з серцем ще живим…

Паніка не давала думати. Дівчата бігли сільською дорогою, збиваючи дихання.

— Ляночко, то ж не він?.. — ридала Яра, плутаючись у складках довгої сорочки.

— Н-не він, — Ляна тягнула подругу за собою, намагаючись не дозволити емоціям взяти гору над розумом.

Кілька хвилин тому вони обидві бачили, як один зі Зміїв упав з висоти і зник десь за лісом. Якщо один з них — тато Олексія, то інший… Дідько! Не думати, не думати про погане!

Яра зупинилася, тримаючись за бік. Її коса розтріпалася і руде волосся розсипалося по плечах.

— Він не міг… не міг… — повторювала дівчина, задихаючись.

— Ми не знаємо, що сталося, — Ляна також стала, переводячи дихання. — Тримай себе в руках.

 

Врешті вони дісталися потрібного місця. Люди досі намагалися погасити пожежу, яка зачепила кілька хат. Жінки голосили, притискаючи до себе дітей. Хтось торкнувся плеча Ляни.

— Кара! То все Божа кара! — вирячивши очі, крикнула незнайома баба. — Він усіх нас погубить!

— Ану цить! — сварливо пригрозив їй дід Микола. — Хочеш, аби далі дівок йому водили на убій?

— А такий гарний хлопець був, — хитала головою та. — Роботящий, чемний…

Яра блиснула очима:

— Що ти кажеш?

— Так Жаба нагуляла його, — втрутилася ще одна жінка — молода матір з дитиною на руках. — То ж не старого Змія син.

— Та звідки ти взяла дурне? — надулася баба. — Дівка вона була, як до нього прийшла.

— А я тобі кажу, що Олексій — не його дитина!

— Замовкніть обидві! — верескнула Яра. — Ви нічого не знаєте!

— Ніби ти знаєш, — ображено пирхнула молодиця. — Але ж відомо, що двох Зміїв споконвіку не було.

— Ой, біда! — побивалася стара. — Не видано такого, ой, біда!

Ляна потягнула Яру, готову лупнути бабу по голові, подалі. Вони йшли поміж хатами, з острахом оглядаючи палаючі обійстя. Люди вигнали худобу та птицю надвір, і тепер ті снували ніби сновиди у передсвітанковому тумані.

В одному з дворів було надто людно. Ляна з Ярою, взявшись за руки, протиснулися ближче. Біля згарища, яке колись було добротною хатою, сиділа жінка. Її довге чорне волосся із проблисками сивини прикривало чиєсь тіло. Було видно тільки босі ноги.

— О, Господи, ні… — простогнала Яра, затискаючи рота рукою.

— Хто то? — тихо спитала Ляна.

— Орися…

Позитивна, весела, пишногруда дівчина, яка викликала симпатію Ляни з першого дня знайомства, зараз нерухомо лежала на холодній землі. Чоловіки відтягнули згорьовану матір від тіла доньки і переляканий шепіт хвилею прокотився у натовпі. Обличчя Орисі було блідим та спокійним. На її вустах більше не було усмішки, а красиві очі заплющилися назавжди. Здавалося, вона просто заснула, але глибокі рани від зубів Змія на грудях та закривавлена на животі сорочка кричали про те, що смерть Орисі була жахливою.

Люди розступилися і до тіла дівчини кинувся Тарас, її наречений. Бідолашний хлопець ричав, дер руками землю довкола та благав кохану прокинутись.

— Орисю, серце моє! — кликав він, лагідно гладячи її по руці. — Пробач мене, любонько!.. Не врятував тебе, не встиг! Не побачив тебе у весільному віночку, не побавили ми діточок наших…

Щось змусило Ляну повернутися і вона побачила Власлава. Той по-діловому роздавав накази та прикрикував на чоловіків. Врешті він заговорив:

— Бачите? — його голос прорізав гул. Люди відступили від двору Орисі і стали довкола свого голови. — До чого ми дійшли! Чому? — Власлав окинув владним поглядом натовп. — Бо ми осліпли. Забули настанови наших предків. Віками ми жили без турбот, без страху! А варто було тільки шанувати тих, хто захищав наш спокій.

— Так звідки взявся другий? — почулося з-поміж селян.

— Порушена рівновага, — виніс вердикт староста. — Нас карають за відступництво. Та цієї ночі один із них загинув. Тепер черга за нами. Ми повинні показати свою шану.

Власлав зробив театральну павзу, ніби актор на сцені. Натовп схвально загудів, підтримуючи його слова.

— Він не покинув нас, незважаючи на те, що ми давно не підносили йому дарів, — староста вдивлявся в обличчя перед собою, ніби когось шукав. Врешті його очі зупинилися на Ляні та Ярі. — Тому я особисто відповідатиму за ваші гріхи. Я віддам найдорожче, — Власлав опустив голову і вхопився за серце. — Заради того, аби більше не траплялося нічого подібного. Як би важко мені не було, та це буде честю для мене, як для його слуги.

Ляна відчула, як Яра затремтіла, і вхопила подругу за руку. Власлав стояв перед людьми зі страдницьким виразом обличчя. З його очей капали сльози. Йому вірили всі присутні, окрім двох.

Врешті голова мовив:

— Я віддаю на благо громади свою дочку Яру.

Люд на мить завмер, а потім багатоголосо зашелестів. Усі погляди були спрямовані на дівчину. Вона застигла, ніби дружина Лота, зі сльозами на очах.

— Кому?.. — прохрипіла Яра. — Кому він мене віддасть?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍