Читати книгу - "Іствікські відьми"

— Так. Щось таке пам’ятаю.

Відчуття того звичайного обстеження нестерпно пробіглися кінчиками її пальців.

— Так от, їх тепер більше. В паху, і за вухами. Це ж там лімфовузли?

У Дженні ніколи не були проколоті вуха, і вона завжди губила свої дитячі кліпси у ванні, на чорному кахлі чи поміж подушок.

— Навіть не знаю, золотце. Якщо це тебе турбує, треба сходити до лікаря.

— О, я ходила. До дока Пета. Він направив мене до вествікської лікарні на аналізи.

— І що показали аналізи?

— Нічого особливого; але мені сказали здати ще. Вони там усі такі потайні й похмурі й говорять таким дивним тоном, ніби я якась неслухняна дитина, яка може напісяти їм у черевики, якщо вони не триматимуться від мене якнайдалі. Вони бояться мене. Вже трошки захворівши, я чимось їх налякала. Кажуть мені, щось типу, що кількість моїх білих клітин «трішки вища за норму». Вони знають, що я працювала в лікарні у великому місті, й через це стають у захисну позу, але ж я нічого не знаю про загальні захворювання, здебільшого я бачила переломи й жовчні камені. Це було б навіть смішно, але вночі, коли лягаю, я відчуваю, що щось не так, що щось мене розбирає. А вони все питають, чи я не підпадала під вплив радіації. Ну так, я працювала з нею в лікарні Майкла Різа, але там діють дуже обережно: замотують тебе у свинцеву ковдру й садять у скляну будку, коли натискаєш на перемикач, тому все, що я можу пригадати, це час, коли я була ще підлітком і ми ще жили у Ворвіку й не переїхали до Іствіка, тоді стоматолог робив мені багато рентгенівських знімків, вирівнюючи зуби; в дитинстві в мене були жахливі зуби.

— Але зараз у тебе дуже гарні зуби.

— Дякую. Це обійшлося татові в таку суму, якої він не мав, але він поклав собі зробити з мене красуню. Він любив мене, Лексо.

— Я певна, що любив, люба, — сказала Александра, притискуючи голос; повітря під покривалом надималося, вовтузилося, як дика тварина, зроблена з вітру.

— Він так сильно любив мене, — випалила Дженні. — Як він міг вчинити так зі мною, повісившись? Як він міг лишити нас із Крісом самих? Навіть якби його посадили за вбивство, це було б усе одно краще. Йому не дали б багато, бо він зробив це настільки жахливо, що це неможливо запланувати заздалегідь.

— У тебе є Дерріл, — сказала їй Александра.

— І так, і ні. Ти ж знаєш, який він. Ти знаєш його краще за мене; треба було поговорити з тобою, перш ніж кинутися з головою. Не знаю, може, ти більше підходиш йому. Він ґречний, уважний і все таке, але він десь не зі мною. Думки Ван Горна завжди витають десь-інде, гадаю, навколо його проектів. Александро, благаю, дозволь прийти й побачитися з тобою. Ненадовго, чесно. Мені просто треба… обіймів, — підсумувала вона, її голос заповз назад, скрутившись майже сардонічно, проголошуючи це останнє, оголене благання.

— Люба моя, я не розумію, чого ти хочеш від мене, — мляво збрехала Александра, намагаючись згладити все це, стерти це розмазане обличчя, що постало перед її внутрішнім зором, настільки близько, що вона бачить зернинки, — але я не маю чого тобі дати. Чесно. Ти зробила свій вибір, і я не була його частиною. Все гаразд. Не існує жодних причин, чому я мала б бути його частиною. Але зараз я вже не можу стати частиною твого життя. Просто не можу. Від мене не так уже й багато лишилося.

— Зукі та Джейн не сподобалося б, що ти бачишся зі мною, — припустила Дженні, щоб дати пояснення Александриній твердосердності.

— Я кажу за себе. Поки мені не хочеться бачитися з тобою і Деррілом. Я бажаю вам усього найкращого, але мені ліпше не бачити вас. Чесно кажучи, мені від цього було б дуже боляче. А щодо твоєї хвороби: мені здається, ти дозволяєш уяві мучити себе. Хай там як, а ти в руках лікарів, які можуть зробити для тебе куди більше, ніж я.

— О, — далекий голос стиснувся до розміру крапочки, до чогось механічного, як з’єднальний гудок. — Я не впевнена, що це правда.

Повісивши слухавку, Александра відчула, що в неї тремтять руки. Всі знайомі кути й меблі в її будинку видавались перекошеними, ніби спотвореними невідповідністю між її та їхньою моральною віддаленістю — речі звільнені від гріха — і своєю фізичною близькістю. Вона зайшла в майстерню, взяла звідти один зі стільців — старий віндзорський, чиє сидіння було заляпане фарбою й висохлим гіпсом і клейстером, — і принесла його до кухні. Поставила його під високою полицею, стала на нього й простягнулася, щоб дістати загорнутий у фольгу об’єкт, який вона сховала там, повернувшись від Джейн у квітні.

Та річ ошелешила її своїм теплом: тепле повітря накопичується під стелею, подумала вона про себе, вигадуючи розмите пояснення. Зачувши, як вона копошиться там, Вуглик вийшов зі свого спального місця, тож їй довелось замкнути його на кухні, аби він часом не пішов з нею надвір, подумавши, що вона збирається погратися з ним у «кинь-принеси».

Минаючи свою майстерню, Александра обійшла пихату арматуру з соснових дощок два на чотири й один на два, покручених вішаків і дрібної сітки, бо одного разу вбила собі в голову створити гігантську скульптуру, достатньо велику для якогось громадського місця, такого як площа Казмірчака. За майстернею розкинулась, у безладному плануванні цього будинку, в якому прожило вісім поколінь фермерів, перехідна зона з брудною підлогою, яку колись використовували як повітку, а Александра — як комору: попід її стінами густо заставлені лопати, сапки і граблі, вхід звужений від навалених купою старих глиняних горщиків і відкритих мішків болотного моху та кісткового борошна, її так-сяк зроблені полиці засмічені іржавими совками й коричневими пляшками прострочених пестицидів. Відхилила засув з дверей, зроблених із грубої дошки — покладені паралельно дошки трималися перекладинами, збитими у формі «Z», — і виступила в гаряче сонячне світло; понесла свій пакуночок, блискучий і теплий, через газон.

Червневе шаленство росту охопило всю землю: газон треба підстригти, грядки з хризантемами треба прополоти, помідори й півонії треба підв’язати. Комахи жували тишу; на обличчя Александрі тиснуло світло, й вона відчула, як волосся в її товстій косі розігрілося, мов електрична спіраль. Болото позаду її ділянки, за поваленим кам’яним муром, який окупував отруйний плющ і дикий виноград, ще взимку було прозорою коричневою хащею, вкритою, поміж горбочків