Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

в найдорожчому готельному номері постійно хтось переривав.

— Пробачте, — промовив ззовні лакей. — Тут до вас пани з поліції.

Погляди Платона й Ніколи швидко схрестилися.

Чечелева рука здригнулася, коньяк з чарки хлюпнув через край, обливши несвіжу манжету.

— Не потребую поліції, — відповів Садовський.

— Прошу відчинити, — втрутився грубий голос.

Нікола вказав Платону на двері, що вели в спальню.

Сам, не випускаючи чарки, пішов до вхідних.

Платон поставив свою чарку, кішкою ковзнув у сховок, причинив двері — і раптом згадав: лишив на видноті пальто, шарф, кашкет, іще й наслідив на килимах. Впевненість у собі знову випарувалась. Укотре за вечір відчув себе загнаним звірятком, до всього — зовсім безпомічним, беззубим. Браунінг не при ньому, та все одно навряд застосував би зброю до поліції...

Потилиця стукнулася об тверді двері.

— Дозвольте зайти? — почулося з кімнати.

— Ваш візит саме зараз мені заважає, — відрізав Нікола. — Хіба якщо ви прийшли обшукувати. Коли так — чекаю пояснень.

— Помилуйте, Ніколо Самсоновичу! — Отже, незвані гості знали, з ким мають справу й до кого вдерлися, хоча сам Платон — ще ні. — Господь із вами, який, до біса, обшук!

— Не згадуйте нечистого всує.

— Пробачення просимо. — Поліцейський чин із усієї сили намагався триматися в рамках. — Досить буде, якщо ви нам скажете.

— Що саме?

— Гм... Тут така історія...

— Я не сам. Я дуже зайнятий. Прошу без передмов.

А він — книш тертий, Чечель уже оцінив. Шанси врятуватися ставали дедалі більшими. Постоялець не пускав поліцію в свій люкс без вагомого приводу.

Ось вона, сила номера за дванадцять рублів!

— Підозріла особа, яку ми шукаємо, мала намір зустрітися з кимось тут, у «Європейському». За нашими відомостями, зустріч повинна відбутися в номері люкс.

— У моєму номері нема підозрілих осіб. — Пауза. — Окрім мене, пане приставе.

— Ох, ці ваші жарти.

— До всього, мій номер — не єдиний люкс у цьому готелі.

— Звісно. Ми взяли на себе клопіт перевірити всі.

— До всіх пожильців отак вдираєтеся?

— Ми не вдиралися до вас, Ніколо Самсоновичу!

— Але порушили мою приватність. І вже зіпсували мій вечір. Маю честь. — Запала нетривала тиша. — Чекайте, один момент. Як вас там... — Відповіді Платон не почув. — Не знаюся на поліцейських практиках, не люблю отих безглуздих читанок про сищиків. Тільки скажіть: невже той, кого ви шукаєте, такий дурний, аби поліція почула від нього правду? — Знову пауза. — Подумайте, панове. Готель «Європейський» — хибний слід, не інакше. Ви своїми вторгненнями нажили ворогів. Від власника готелю я вимагатиму шампанське в номер. Як компенсацію. Так, не жартую. На все добре.

Звук дверей, що зачинялися.

— Виходьте, вони вже не прийдуть.

Платон витер змокріле чоло.

Повернувся до кімнати. Застав Садовського за повторним наповненням чарок.

— Маю причини не любити поліцію, — пояснив Нікола. — Та навіть якби ставився до неї інакше... Є важливіші справи. Йдеться про життя людини. Прошу, за нашу маленьку перемогу.

— Цілком відповідаєте своєму грецькому імені. — Чечель узяв простягнуту чарку.

— Ми з вами в чомусь схожі. — Садовський посміхнувся. — Ви так само маєте грецьке ім’я. Буквально воно означає широкі плечі.

— Знаю. Цікавився.

— У ширшому сенсі — той, хто не боїться йти проти течії.

— Невже? Якось не думав.

— А я, Платоне Яковичу, щойно мав нагоду переконатися в цьому. Будьмо, і прошу дуже — брудершафт.

Чоловіки переплели руки, випили, почоломкалися.

Нікола вкотре щедро пригостився кав’яром. Чечель обмежився кількома виноградинами. Коньяк розслабляв що далі, то більше.

— Гадаю, ми порозуміємося.

— Переконаний у цьому. Та доведеться почекати кілька годин.

— Почекати?

— Я витурив поліцію. Виглядатиме дивно, якщо по тому заберуся з готелю сам.

— На місці пристава я б назвав таку поведінку підозрілою, — кивнув Платон.

— Засим поговорімо тут. Усе одно деталі вам повідає пан Шлессер.

Чечель закашлявся з несподіванки.

— Альфред фон Шлессер? Барон? Власник винокурень? Мільйонер?

— Той самий, — підтвердив Нікола. — Я керую його справами, давно служу. Але не слуга, він так не ставиться до мене. Радше — улюблений учень. Багато чим завдячую баронові. Мене вважають членом родини — усі, крім його рідних дітей. Та мова не про мене. Панові Шлессеру пророкують смерть. — Він перевів подих. — Від руки дружини Марії.

Розділ 4

Ласкаво просимо

Київська губернія, Бородянська волость,

маєток Альфреда фон Шлессера

 Києві діяла заборона лишати автомобілі біля будівель.

Для того були спеціальні гаражі, їх зводили у дворах, та всякий щасливий власник саморушного екіпажа міг їх орендувати. Проте гостям «Європейського» гаражі на задньому дворі надавалися безкоштовно. Звісно ж, пожильці люксів найперші мали такий привілей.

Побачивши новенький «даймлер» гірчичного кольору з піднятим чорним верхом, Платон ледь стримався, аби не попроситися за кермо. Та одразу засоромився власного хлоп’яцтва, сів поруч із Ніколою.

Виїхали в ніч і дорогою не балакали.

Усе одно старий фон Шлессер, як попередив новий товариш, скаже більше й докладніше. Воду в ступі товкти не хотілося, та й шофер сам не бажав, аби говорили під руку.

До Брест-Литовського шляху «даймлер» підскакував на бруківці. Дорога була так само не пристосована під потреби нового популярного транспорту. Але щойно вона скінчилася — машина застрибала баским конем. Фари світили не аж так яскраво й далеко, дощик за Києвом навіть посилився. Від Садовського, який до всього трохи випив, була потрібна максимальна увага, аби втримати авто й не перекинути разом із пасажирами. Через те мотор працював на половину потужності.

Півсотні верст долали понад годину.

Минулого літа Товариство автомобілістів[15] проводило перші, аматорські перегони, готуючись до великих. Власник «мерседеса» захворів і довірив Платонові участь замість себе. Чечель мав членський квиток клубу, та не мав власного авто. Це проти правил, але для нього зробили виняток: почасти через місце служби, почасти завдяки набутій за три роки репутації чесного поліцейського. Відстань, якою вони рухалися зараз, під час перегонів Платон здолав майже вдвічі швидше. Мало не перекинув на горбах чужу автівку, зате прийшов другим. І наполягав, коли підпив на святкуванні: аби не боявся пошкодити чужий транспорт — виклався б на повну силу й переміг, утер би всім носа.

Нарешті «даймлер» вирулив на вибиту дорогу,