Читати книгу - "Кременецький звір"

багато років. І це при тому, що шинок ненавиділа вся жіноча частина міста, а святі отці на службах проклинали його і його власників як слуг диявола, і зичили їм вічно горіти у пеклі.

Та все дарма. Шинок гудів, як величезний вулик, і завжди був повен людей. Одні злі язики пояснювали це відьомськими чарами, інші сміялися, що то магія кількох дукатів, подарованих шинкарем кому треба, а хтось розповідав, що корчма — улюблене місце брата кременецького старости — відомого всій Польщі гуляки князя Януша. Хай там як, та «Під золотим дукатом», а простіше кажучи, найогидніша Наливайка на всій Волині, квітла й радувала клієнтів брудними столами, розведеним пивом та скислим бігусом.

Саме гірке пиво і той бігус пив і їв тепер і п’яний, як чіп, Голота. Ледве соваючи щелепами, він дивився перед собою неживим поглядом і його мало турбував смак кислої капусти й тієї огидної браги, що видавали за пиво. Так само він міг флегматично жувати й шматок паска, запиваючи його окропом.

Час від часу до Голоти поверталася свідомість, і він з подивом розглядав місце свого гуляння, що дивовижно нагадувало передпокій пекла. Яскраве світло десятків свічок, гіркий запах з кухні, п’яний регіт, вирячені очі, дубові столи та лави, залиті пивом, медами, мальвазією, горілкою, у плямах від жиру ковбас, ковбиків, кручеників. Дерев’яна підлога засипана сіном, соломою і тим, що випадало з рота нетверезих відвідувачів. В’язки часнику, цибулі, калини та пахучих трав попід кроквами. Усе це доповнював туман від кількох десятків люльок, якими димів чи не кожен з колоритних клієнтів «Золотого дуката», і червоні, набряклі лиця, що раз по раз вигулькували з тої імли.

«Це, мабуть, щось дуже схоже на той світ. Навіть мордяки від чортячих не відрізниш. Думаю, це тут усі готуються до пекла, не здивуюсь, якщо за шинквасом стоять казани зі смолою, де грішників, що пропили все до нитки, повільно кип’ятять на вогні».

Голоті раптом здалося, що це найкращий час і місце. Він покрутив головою, згадуючи, а тоді встав. Витягнув руку й урочистим голосом продекламував.

«Чернь, що вже звикла пиячити, п’є і дає випити іншим.

Вип’є печальне вино — харкне та зараз блює.

П’є той п’яничка та келиха лає, невинного зовсім,

Знову бажає вина й платить, хоч лаяв його.

П’є із похмурим обличчям і келихи гірко картає,

Хвалить отруту, яку, щойно купивши, ганьбив...

Жодне, одначе, вино так пошкодить не в силі людині,

Як та міцна, мов вогонь, з браги гидка рідина[7]».

Вірш, що так точно пасував шинку, примусив люд замовкнути. Однак не через вдячність публіки. На дивака, що набув вигляду давньоримського поета й вирячив очі в пустоту, здивовано вперлися кілька десятків очей. Сюди кого тільки не заносило, люди впивалися до безпам’ятства, істерик та нападів люті, тож усі приготувалися до безкоштовної вистави в смерть п’яного чергового блазня. Запала тиша. Кілька десятків очей терпляче чекали. Усім було цікаво, що дурник робитиме далі. А той вишукано вклонився, змахнувши рукою.

«Відкриті пащеки, недонесені до рота чарки з горілкою. Таким ефектом міг пишатися й сам Катулл[8], чи хто там ще в них є», — піднесено думав Голота, гордо поводячи головою по шинку. Однак тріумфом він насолоджувався недовго. Це було все, на що стало йому сил. Поет знов упав на лавку, зручно вмостив голову на руки й заснув. Шинок розчаровано видихнув і за мить знову загув.

Укотре отямившись, Голота підняв із залитого пивом столу голову, витер мокру мармизу й утупився нетвердим поглядом у компанію, що сиділа за сусіднім столиком. Саме її галас розбудив Голоту, і той незадоволено відкопилив губи.

— А що ви хочете, — волав червонопикий міщанин з виряченими риб’ячими очима, — он шинкар наш, Омелько, розповідає, що Роман-литвин відкрив корчму на Медовій у минулому році, так люд аж побіг туди. А чого, питається? Га? Не знаєте, а от Омелько божиться, що сам бачив, як служниця литвина бігла від Болиця з мотузкою.

— І що?

— Як що!? То мотузка, на якій кат вішав когось, тому й торгівля йде у литвина добре. Чаклує.

Голота стрепенувся, коли почув ім’я ката, який був одним із найстрашніших його жахіть. Він уважніше подивився на трьох міщан.

— Чаклує? То, може, пожалітися? — запитав миршавий чоловічок з довгим носом.

— Куди жалітися, телепню? Це ж кат. Його староста Сангушко ледь не правою рукою кличе. Та й зараз там, — вказав пальцем угору його сусід, — про Звіра думають.

— Якого Звіра? — запитав третій міщанин, судячи з усього, не місцевий.

— Та й не питайте, куме Фабіяне, бо ми тут з весни ходимо містом й озираємось... — мордатий притишив голос: — Щось у нас людей краде.

— Як це? — відкрив рота Фабіян. Його кум лише знизав плечима.

— Ніхто не знає. Живе людина, ходить містом, а тоді раз — і нема її.

— Та то ви жартуєте, куме, — засміявся рябий Фабіян, але його огрядний кум і не думав усміхатися.

— Та якби то. А вчора вранці привезли Мільчека з Поперечної вулиці. Ви мали його знати, він до Луцька збіжжя колись привозив. Ні? Веселий був хлопчина, ми з ним не одну кварту тут випили. Так от, привезли його з роздертими грудьми. Дивитися було страшно.

— І хто це його? Гайдамаки якісь?

— Жовніри он лісами тижнями рискають і ні одного гайдамака не бачили досі. Та й чого б вони людей так страшно дерли? Люди, ті, що знають, кажуть: вовкулака до нас унадився.

— Вовкулака? — Фабіян перехрестився. — Господь святий, то у вас тут ріки крові можуть по вулицях текти... Дід мені розповідав, як у село був унадився перевертень. Люди мали зніматися з місць і тікати, куди очі бачили...

— Ой, мовчіть, бо й самому тоскно й нудно, — махнув рукою червономордий. — Дітей на вулиці не випускаємо, жінки днями плачуть...

— Єдина надія на того самого нашого ката, — засовався миршавий чоловічок після паузи.

— Чого це?

— Та бо він і сам, кажуть, з нечистим рука об руку ходить. То хіба нечистий нечистого і згубить... Сангушко ж його якось до себе прив’язав, тож той усе йому робить.

— А хто ж той кат, звідки ж він узявся?

— Ніхто не знає. Кажуть, років