Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Інші документи я поскладав окремо.

Старий потертий польський паспорт з імперським орлом на світло-коричневій обкладинці був виданий Леонові у липні 1923 року в місті Львув як мешканцеві цього міста. Я здивувався, оскільки думав, що він австрієць.

Ще один паспорт. Цього разу з темно-сірою обкладинкою, що викликала у мене шок. Виданий у грудні 1938 року Німецьким Рейхом у Відні, цей документ мав зображення іншого орла, який сидить верхи на золотій свастиці. Це був так званий Фремденпас, проїзний документ, виданий Леонові, оскільки його було позбавлено польської ідентичності і він був особою без громадянства (штатенльос), без національності й усіх колишніх прав.

Серед Леонових паперів було три таких посвідки: друга видана моїй матері у грудні 1938 року, коли їй було шість місяців, а третя видана моїй бабусі Риті у Відні, три роки по тому, восени 1941 року.

Я додав до цих документів ще трохи паперів.

Невеличкий клаптик з тонкого жовтого паперу, складений вдвоє. З одного боку він був порожній, інший бік містив ім’я і адресу, написані олівцем гострим почерком. «Міс Е. М. Тілні, Норидж, Анґлєтерр».

Три маленькі фотографії, на кожній з яких було зображення одного і того самого чоловіка у формальній позі, з чорним волоссям, сильними бровами і злегка бешкетним виразом на обличчі. Він носив костюм у тонку смужку і, видно, любив краватки-метелики та хустинки. Ззаду кожної світлини, здається, однією і тією ж рукою було підписано дату: 1949, 1951, 1954. Імені вказано не було.

Моя мама сказала мені, що вона не знає, хто така міс Тілні і хто цей пан у метелику.

Я поклав до купки четверту фотографію, трохи більшу за попередні, але теж чорно-білу. На ній було зображено групу чоловіків, дехто з них був у військовому однострої, які прогулюються поміж дерев і великих білих квітів. Хтось дивився у фотокамеру, інші мали більш скрадливий погляд, а одного з них я відразу впізнав: високий чоловік у самому центрі фото, лідер у військовій формі, яка, як я собі уявляв, мала б бути зеленою, туго підперезаний чорним ременем. Я знав цього чоловіка і того, хто стояв позаду нього — у нечіткому зображенні можна було упізнати обличчя мого діда Леона. На зворотному боці фотографії Леон написав: «Де Голль, 1944».

Я забрав ці документи додому. Міс Тілні та її адреса висіли у мене на стіні над робочим столом, поряд з фотографією 1949 року з паном у метелику. Світлину де Голля я вставив у рамочку.

3

Я вирушив із Лондона до Львова наприкінці жовтня, під час «вікна» у моєму робочому розпорядку, після слухання у Гаазі[4] у справі, яку Грузія порушила проти Росії, звинувачуючи її у расовій дискримінації групи людей. Мій клієнт, Грузія{12}, висунула звинувачення у тому, що в Абхазії та Південній Осетії порушуються права етнічних грузинів, що суперечить міжнародній конвенції[5]. Більшу частину першого перельоту з Лондона до Відня я переглядав подання в іншій справі, що висунула Хорватія проти Сербії щодо «геноциду». Звинувачення були пов’язані з убивством людей у 1991 році у Вуковарі, які призвели до наймасштабніших у Європі масових поховань з 1945 року.

Я подорожував зі своєю матір’ю (скептичною, схвильованою), з овдовілою тіткою Енні (спокійною), яка була колись заміжня за братом моєї мами, і своїм п’ятнадцятирічним сином (допитливим). У Відні ми сіли на менший літак, аби подолати 650 кілометрів на схід, через невидиму лінію, яка колись позначала межу, де проходила «залізна завіса». На північ від Будапешта літак зменшив висоту у безхмарному небі над українським курортним містечком Трускавець, тож ми змогли побачити гори Карпати і, у далечині, Румунію. Ландшафт навколо Львова — «криваві землі», як їх описав один історик у своїй книзі про жахіття, яке діялось тут через Сталіна і Гітлера — був рівнинним, лісистим, з обробленими полями, що рясніли навколо селищ і невеличких приватних господарств з червоними, коричневими і білими дахами над будиночками, де живуть люди. Ми мали пролітати саме над маленьким містечком Жовква, коли у полі зору з’явився Львів з його хаотичною забудовою на околицях, притаманною колишнім радянським мегаполісам. Потім ми побачили центр міста, бані і шпилі величних будівель, що виринали «один за одним із зелені пагорбів», вежі, які стануть мені знайомими, — «Святого Юра, Єлизавети, Ратуші, Кафедрального собору, вежа Корнякта і Бернардинів», які були такими дорогими серцю Віттліна. Я бачив, але ще тоді не знав, що це бані Домініканського собору і Оперного театру, копець Люблінської унії (Високий замок) і Лиса гора, що «увібрала кров тисяч мучеників»{13} під час німецької окупації. Я ще ознайомлюся з усіма цими визначними місцями.

Літак вирулив на зупинку біля низької будівлі. Вона б чудово вписалася у старі часи, у книжку про Тінтіна, наче ми знову у 1923 році, коли аеропорт мав ім’я Скнилів. Симетричні для родини і міста історичні дати: імперський залізничний дворець міста відкрили 1904 року, саме тоді, коли народився Леон; аеропорт Скнилів було відкрито 1923 року, коли він покинув місто; новий аеропорт постав 2010 року, коли сюди повернулися його нащадки.

Старий термінал не дуже змінився за минуле століття: з мармуровим холом і масивними дерев’яними дверима, пильними, зовсім юними охоронцями, вбраними у зелені однострої, наче з «Чарівника країни Оз», які гаркають на всіх, не маючи на це повноважень.

Ми з рештою пасажирів стояли у довгій черзі, яка поволі звивалася до дерев’яних кабінок, де сиділи похмурі співробітники імміграційної служби, кожен з величезним, зле припасованим зеленим кашкетом на голові.

— З якою метою до нас? — спитав службовець.

— Читати лекцію, — відповів я.

Він безпорадно витріщився. Тоді повторив моє слово, але не один раз, а тричі.

— Лекцію? Лекцію? Лекцію?

— Університет, університет, університет, — відповів я. Це викликало у нього посмішку, а я отримав печатку в паспорті і право на в’їзд. Ми пройшли митницю, минули темноволосих чоловіків, які у блискучих шкіряних куртках курили цигарки.

На таксі ми попрямували до старого центру, минаючи пошарпані будівлі дев’ятнадцятого століття в архітектурному стилі Відня і прекрасний український греко-католицький собор Святого Юра, проїхали повз колишній галицький парламент, далі виїхали на головний проспект міста, що впирається в Оперний театр з одного боку і має дивовижний пам’ятник поетові Адаму Міцкевичу — з іншого. Наш готель був розташований близько до середньовічного центру, на вулиці Театральній, яка за поляків називалася ulica Rutowskiego, а за німців — Lange Gasse. Щоб простежити назви і підтримати