Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

торкнувся клавіш. Не завадило би трішки налаштувати... Слух різонули фальшиві ноти. Але нічого...

Пальці ожили так, як оживають спраглі мандрівці, щойно їм вдається припасти до жаданого струмка. Розбудивши клавіші фортеп’яно, вони певний час блукали по них, а потім застигли. Далі зазвучав перший акорд, потім другий, третій, разом зі звуками, наповнюючи все єство музиканта несподіваною радістю.

Раптом хтось стримав його пальці — і мелодія обірвалася. Точніше, притихла на мить, бо їх лише направили так, аби звучання було точнішим... Музикант повернувся до гри, і цього разу все зазвучало інакше: глибше, майстерніше, наспівніше...

Франц перевів погляд убік, щоб побачити, хто його виправив, і зразу ж занімів. Жодного разу батько не з’являвся перед ним близько настільки, щоб він міг розгледіти кожну рису його обличчя. А тепер стояв, все ще тримаючи долоню над інструментом і над його руками, яким щойно подарував точний акорд.

— Запиши це, коли матимеш можливість, — раптом промовив великий Моцарт, — не знехтуй.

Не в силі вимовити і слова, Франц лише кивнув. Ніколи ще він виразно не чув батькового голосу, і той подіяв на нього магнетично. Йому запрагнулося чимало сказати, чимало запитати, але всі слова зупинилися десь там, де в людини народжується дихання. Їх неможливо було дістати з цього нутра, як і стало неможливо дихати.

— Не забудь, — удруге повторив батько, — напиши це. Я чекатиму.

Франц судомно вдихнув повітря. Йому раптом захотілося поговорити з батьком не про музику, не про творчість, а про те, що кипіло всередині нього. Вирувало вулканом і доводило до божевілля.

— Чи знаєте ви... — долаючи хвилювання вимовив Франц, — чи знаєте, як... Негідно повелася моя матір, а ваша дружина?

— Не слід вам її осуджувати, молодий чоловіче, — несподівано відповів Моцарт. — Я безмежно її кохав і що завгодно міг пробачити їй за життя. То ж невже думаєте, ніби вчиню інакше після смерті? Хіба вона у чомусь винна? Хіба лиш у тому, що звичайна смертна жінка...

Його співрозмовник заговорив раптом по-світськи піднесено, мовби вони спілкувалися десь у музичному класі чи віденському салоні, а не у звичайній кав’ярні.

— Вона не мала права так чинити! — не вгавав юнак. — Констанція мала б свято берегти пам’ять про вас, як і тисячі тих, кого ви зачарували своєю музикою.

— Дурниці, — усміхнувся батько, — годі вигадати більше безумство, ніж жертвувати життям задля пам’яті мертвих. Мусите зрозуміти цю жінку, як зрозумів її я, і змиритися з її вчинками. Облиште свій надмірний юнацький ідеалізм, дорогий сину, він ще нікого не довів до добра.

Францові раптом стало легше від його слів. Так ніби батько зняв із його плечей непосильний тягар. Дозволив не перейматися плітками й перешіптуваннями, що, як здавалося молодому Моцарту, ширилися довкола їхньої сім’ї. Це полегшення юнак відчув попри те, що розум його ще не встиг погодитися з батьковими словами. Та й навряд чи погодиться. Все-таки юнацький ідеалізм межує радше з упертістю, ніж із розумом. Тому не піддається на жодні доводи чи вмовляння, а тільки дорослішає разом зі своїм власником.

Серед емоцій, породжених з’явою батька, навіть не знайшлося місця здивуванню, що цього разу великий Моцарт — це не просто тінь, яку Франц бачив час од часу й лише здогадувався, що вона належить йому, а живий образ, який промовляє до нього. Наставляє, докоряє... Здивування з’явилося тільки тоді, коли батько зник. Франц, здавалося, лише на мить відвів од нього погляд, аби ще раз глянути на його руки. Чи досі вони над клавішами? Чи досі вони над його руками? Втім, рук, які виправили його акорд, вже не було. Юнак злякано звів очі, але побачив перед собою тільки стіну кав’ярні й столик, за яким сидів кілька хвилин тому.

Та після полегшення й здивування виникло відчуття порожнечі... Здавалося, вона розрослася всередині його єства настільки, що втягнула в себе, мов ненажерлива потвора, усі інші його переживання. Молодий Моцарт тепер увесь складався з цієї порожнечі. Від усвідомлення цього, а також від розпуки й болю юнак заплакав. Чи була ще туга за батьком? Радше ні. Радше жаль від того, що тепер слід знову завдати собі на плечі весь той неспокій, яким він жив раніше: бути гідним пам’яті великого Моцарта, осуджувати матір, давати собі раду з кожним прийдешнім днем.

Він згорбився над фортеп’яно, а плечі його здригалися, коли його хтось обережно торкнувся. Це був Карл, який повернувся сюди, як і обіцяв, після своєї ділової зустрічі.

— Що сталося, Франце? — з тривогою запитав він.

Однак молодший брат не зумів відповісти.

— Ти хотів зіграти щось? — знову мовив Карл, кинувши погляд на інструмент. — Тобі зле?

Той кивнув.

— Трохи.

— Давай сядемо.

Із цими словами він легенько потягнув брата за столик з його недопитою кавою й порожнім келішком з-під смарагдової рідини.

— Ти пив щось? — здивувався Карл.

— Хотів заспокоїтися, — відповів молодший брат.

Він з тривогою роззирнувся по кав’ярні, намагаючись зрозуміти, чи багато свідків його дивної поведінки, проте, на щастя, всім іншим відвідувачам було до нього байдуже. Принаймні так здавалося. Всі були зайняті розмовами, читанням газет та грою в тарок.

— До речі, мені знову трапився той дивак, що нас переслідував сьогодні, — раптом усміхнувся Карл.

Франц здригнувся.

— Він заговорив зі мною. І я його вислухав. Нічого поганого цей чоловік не мав на думці. Іноді людей треба просто вислухати, любий братику... До того ж цей прибув з самісінької Галіції. Ти знаєш, де це?

— І що ж він хотів? — замість відповіді запитав у нього Франц.

— Передати тобі лист.

— Який лист?

— Звичайний лист, дбайливо запечатаний у конверт...

— Але від кого?

— Сам прочитай.

Карл дістав і поклав перед Францом дещо зім’яте послання.

— Бідоласі наказали передати його тобі особисто в руки, але ж він не знав, що ти тікатимеш від нього, як чорт від ладану, тому погодився, щоб я допоміг у цьому.

— «Граф Баворовський, Галіція, Підкамінь», — прочитав Франц, — Підкамінь... Дивна назва.

— Це польські території, — розтлумачив йому Карл, — звідси й такий дивний акцент у нашого посланця. Думаю, тебе туди запрошують навчати музиці.

Юнак акуратно надірвав конверт й кілька хвилин уважно читав лист.

— Так і є, — спантеличено сказав він, — але звідки цей граф дізнався про мене?

— Музичне товариство тільки видимо велике