Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

ще не зовсім усвідомила… Це так дивно. Спочатку я просто не могла повірити батьковим словам. Якби то була Естер, я б вирішила, що вона все вигадала. Ти ж знаєш Естер.

Обличчя Філіпа Дюрранта трохи злагідніло. Він добродушно промовив:

– Рішуче й пристрасне створіння, яке шукає в житті проблеми й, вочевидь, знаходить.

Мері відмахнулася від такого визначення. Характер інших людей її не цікавив. Вона невпевнено протягнула:

– Думаю, це правда. Той чоловік же не міг усе вигадати?

– Неуважний науковець? Було б добре так вважати, проте схоже, Ендрю Маршалл розглядав справу серйозно. Тобі ж не треба нагадувати, що «Маршалл і Маршалл» – поважна юридична компанія.

Спохмурнівши, Мері запитала:

– Філе, що це, зрештою, означає?

– Це означає, що Джеко повністю виправдають. Тобто в тому разі, коли уповноважений орган задовольнить ця інформація, а я розумію, що так воно і станеться.

– Що ж, – Мері ледь зітхнула. – Думаю, це дуже добре.

Філіп Дюррант знову засміявся безумним гірким смішком.

– Поллі! – вигукнув він. – Ти зведеш мене в могилу.

Тільки чоловік звертався до Мері Дюррант на ім’я Поллі – ім’я, що до смішного не пасувало її поважній зовнішності. Вона подивилася на Філіпа трохи здивовано.

– Не розумію, що зі сказаного мною так розсмішило тебе.

– Ти була така милостива! – промовив Філіп. – Неначе леді Як-там-її, яка на розпродажеві вихваляє вироби місцевих селян.

Мері, знітившись, заперечила:

– Але це таки дуже добре! Не можна вдавати, що все нормально, коли в нашій сім’ї вбивця.

– Не зовсім у нашій.

– Великої різниці немає. Тобто це все завдає клопоту й змушує почуватися дуже незручно. Усі такі збуджені та допитливі. Як я це ненавиділа.

– Ти чудово давала цьому раду, – відказав Філіп. – Заморожувала їх крижаним поглядом своїх блакитних очей. Вони затихали та соромилися самих себе. Дивовижно, як тобі вдається ніколи не виказувати своїх емоцій.

– Мені все це дуже не подобалося. Це було надзвичайно неприємно, – продовжувала Мері Дюррант, – але в усякому разі він помер, і все скінчилося. А тепер… тепер, здається, все знову заворушиться. Як це втомлює.

– Так, – задумливо зронив Філіп Дюррант. Він ледь смикнув плечима, на обличчі з’явився блідий вираз болю. Дружина метнулася до нього.

– Спазми? Зачекай. Дай я поправлю цю подушку. От. Так краще?

– Ти була б хорошою медсестрою.

– Я не хотіла б доглядати багатьох людей. Тільки тебе.

Це було сказано дуже просто, та в щирих словах відчувалися глибокі почуття.

Озвався телефон. Мері підійшла до апарата.

– Алло… так… Я слухаю… А, це ти…

Кинула вбік, до Філіпа:

– Це Мікі.

– Так… так, ми чули. Батько телефонував… Так, звісно… Так… Так… Філіп говорить, що якщо адвокатів це задовольнило, то все гаразд… Мікі, справді, я не розумію, чому ти так засмутився… Не думаю, що до мене туго доходить… Слухай, Мікі, думаю, ти… Алло? Алло? – Вона сердито насупилася. – Він від’єднався. – Вона повісила слухавку. – Справді, Філіпе, я не розумію Мікі.

– Що саме він сказав?

– Він ніби засмутився. Сказав, що я туга, не усвідомлюю наслідків. Що буде справжнє пекло! Це його слова. Але чому? Я не розумію.

– Схоже, злякався, – замислено відповів Філіп.

– Але чому?

– А знаєш, його правда. Це матиме наслідки.

Мері, здавалося, трохи спантеличилася.

– Ти про пожвавлення інтересу до справи? Звісно, я рада, що Джеко повернуть добре ім’я, але буде досить неприємно, якщо люди знову почнуть про це пліткувати.

– Та я не про сусідів. Є дещо більше.

Вона запитально глянула на чоловіка.

– Поліція також зацікавиться!

– Поліція? – запитала різко Мері. – А їм що до цього?

– Люба моя, – мовив Філіп. – Поміркуй.

Мері повільно підійшла та сіла біля нього.

– Бачиш, це нерозкритий злочин, – пояснив Філіп.

– Чому б їм цим перейматися… Так багато часу минуло.

– Гарна спроба видати бажане за дійсне, – сказав Філіп. – Та боюся, що це, по суті, неможливо.

– Звісно, – погодилася Мері. – Після того як вони виставили себе дурнями, припустившись трагічної помилки з Джеко, вони не захочуть ворушити це.

– Може, вони й не захочуть, але, ймовірно, муситимуть! Обов’язок – це обов’язок.

– О, Філіпе, я впевнена, що ти помиляєшся. Трохи попліткують, а тоді все вляжеться.

– І тоді ми житимемо довго та щасливо, – невесело підсумував Філіп.

– Чому б ні?

Він похитав головою.

– Це не так і просто… Твій батько має рацію. Треба зібратися і обговорити це. І викликати Маршалла, як він і пропонував.

– Тобто поїхати в Сонячний Ріг?

– Так.

– Ми не можемо.

– Чому ні?

– Це практично неможливо. Ти інвалід і…

– Я не інвалід, – роздратовано заперечив Філіп. – Я досить міцний і здоровий. Просто не можу пересуватися на своїх ногах. Я міг би поїхати до Тімбукту, якби був належний транспорт.

– Я впевнена, що поїздка до Сонячного Рогу тобі на користь не піде. Коли розворушать цю неприємну справу…

– Я цим не переймаюся.

– …І не знаю, як можна залишити будинок. Останнім часом було так багато крадіжок.

– Попроси когось, щоб ночував тут.

– Добре тобі казати… наче це найлегше на світі.

– Та стара місіс Як-там-її-звати може навідуватися сюди щодня. Не будь домашньою куркою, Поллі. Ти просто не хочеш їхати.

– Не хочу.

– Ми там надовго не затримаємося, – заспокоїв її Філіп. – Але, думаю, ми повинні поїхати. Це той час, коли сім’я повинна об’єднатися перед лицем світу. Ми повинні з’ясувати, як нам діяти.

III

У готелі в Драймуті Калґарі рано повечеряв і пішов до своєї кімнати. Його глибоко вразило те, що сталося в Сонячному Розі. Він очікував, що місія буде неприємною, і зібрав усю свою рішучість, щоб виконати її. Але все це було неприємним і засмучувало зовсім не так, як він очікував. Він упав на ліжко, запалив цигарку та раз по раз прокручував усе в голові.

Найчіткіше в пам’ять врізалося обличчя Естер у мить розставання. Її презирство до справедливості! Що там вона сказала? «Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих». А потім: «Ви не бачите, що зробили з нами всіма?» А що він зробив? Він не розумів.

А інші. Жінка на ім’я Кірсті. (Чому Кірсті? Це шотландське ім’я. Вона не шотландка. Датчанка, можливо, норвежка?) Чому вона говорила так різко, так звинувачувально?

Лео Арґайл поводився теж якось дивно – розгублений, насторожений. Так і не сказав: «Слава Богу, мій син не винен!», що, звісно, було б природною відповіддю.

І та дівчина, секретарка Лео. Намагалася допомогти йому, добра дівчина. Проте також реагувала дивно. Він згадав, як вона стала навколішки перед кріслом Арґайла. Начебто виявляла співчуття, втішала його. Втішала його, але чому? Бо його син не винний у