Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

ідучи нічними дворами,

що чуєш за кожним голосом, сплеском і звуком,

що відчуваєш, підходячи до цього дому,

що знаходиш у глухих коридорах,

чим переймаєшся, перед дверима по тому

ловлячи напружено найменший порух,

як шкодуєш, що він чекає на тебе досі,

як тішишся, що не треба нічого йому говорити.

Птахи в небесах схожі на гребені у волоссі.

А сніги під ногами схожі на дереворити.

+ + +

Сніги собі минають, і щораз

в зеленій млі травневої пори

жінки на кухнях зупиняють час

і варять місяці, немов сири.

І теплий дим нічних приготувань

здіймається, і жовті місяці

тривають, і найтяжче із тривань

лишає лише кола на ріці.

Бо кожен місяць має свій куток

поміж ножів, шухляд і терезів,

і назви їхні — довгі, мов ковток,

вологий від жіночих голосів.

Іще непевні їхньої ваги,

іще легкі від співів і плачів

жінки виносять їх на береги

для біженців, убивць і втікачів.

Сонця рибалок, зорі пастухів,

переливають світло, наче спів

на темну мідь берегових птахів

і обважніле срібло коропів.

Бо всі жінки тримаються імли,

втрачають вдень і згадують вночі

секрети, котрі їм передали

гравери, антиквари і ткачі,

щоби стояти довго при вогні,

настоюючи тисячі отрут,

допоки мул лежить на глибині,

й холоне тиша на дахах споруд.

І доки стане їхніх місяців,

і стане світла кожному із них,

 росте трава, проймаючи мерців,

росте трава, тримаючи живих.

+ + +

Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?

Що з того, що знову доводиться все починати?

Кожна душа обживає собі якесь тіло

і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

Кожен простір повен своїми радіопередачами.

З кожного серця ростуть водорості й квіти.

І що з того, що вже тепер можна все передбачити?

Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?

Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,

я знаю, як боротися з нападами й травмами.

Але й після цього

в мене лишилось ще стільки любові,

що я міг би спинити чуму під міськими брамами.

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.

Я сам носив усю цю отруту у своїх кишенях.

Але навіть тепер

в мене є ще стільки ніжності й злості,

що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.

Щоби вони йшли за мною золотими ночами —

втомлені клоуни, безборонні сновиди.

Тому що з того, що не знаєш, із чого почати?

І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?

А вона слухає мене, легко погойдуючись.

Виходить кудись, потім повертається знову.

Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись.

Усміхається, не вірячи жодному моєму слову.

+ + +

Хай ніколи не застудиться твоє ніжне горло

й ніколи не обірвуться твої нічні співи.

Диявол стоятиме над тобою

з мідним солдатським горном,

зупиняючи тобі в узголів’ї грізні припливи.

Хай ніколи не зникне запах вітру з твоїх футболок,

хай він назавжди залишиться у твоєму волоссі.

Я буду заходити в шепіт сирен, ніби в морок,

пізнаючи твоє дихання в їхньому багатоголоссі.

Я буду їсти хліб пересильних пунктів,

спатиму з чорними біженками в спортивних залах,

в сухому повітрі й перестиглому ґрунті

знаходячи, наче свідчення, твій опівнічний запах.

Буду відспівувати цю пропащу країну,

яка розпадається від отрути у власній крові,

буду нагадувати перехожим про їхню провину,

буду гризти зубами сутінки кольорові.

Сонце встає щоранку на сході, за ринком,

на кожну втрату є окрема причина.

Але ніде не буде такої тиші, як над твоїм будинком,

ніде не буде такого місяця, як за твоїми плечима.

Тому хай тебе гріє чиєїсь турботи вино почате,

хай наповнює ніжність твою неуважну мову:

діти навчатимуться любові, коли будуть її вивчати —

зрозумілу, неперекладну, серпневу, зимову.

+ + +

Що ти будеш згадувати про ці часи?

Адже пам’ять змиває всі голоси,

адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,

але ти все одно собі згадуй,

згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,

навіть якщо тобі це не подобалось — згадуй про це,

навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,

навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,

навіть якщо не зможеш згадати наших імен

і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,

мова наших освідчень,