Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Пізніше ми дрімаємо у теплі, вкриті блідим ранковим жовтневим сонцем, тіло до тіла, Генрі каже щось у мою потилицю, та я не можу розібрати.

– Що?

– Я думав оце, що тут із тобою так спокійно. Приємно просто лежати і знати, що про майбутнє вже подбали.

– Генрі?

– Гм?

– Як же так сталось, що ти ніколи не говорив собі про мене?

– О. Я такого не роблю.

– Не робиш чого?

– Знаєш, зазвичай я не розповідаю чогось завчасно, хіба що це щось дуже суттєве, небезпечне для життя. Намагаюся жити, як звичайна людина. Навіть не люблю, коли я поряд, тому намагаюся не навідувати себе без потреби.

Якийсь час обмірковую це.

– Я би все собі розказала.

– Ні, ти не стала б. Виникає багато неприємностей.

– Я завжди намагалася змусити тебе розповісти мені хоч щось. – Перевертаюся на спину, а Генрі підпирає голову рукою й дивиться на мене зверху вниз. Між нашими обличчями близько шести дюймів. Так дивно розмовляти, як ми з ним завжди те робили, бо через фізичну близькість мені важко зосередитися.

– І я розповідав тобі? – запитує він.

– Іноді. Під настрій, або коли мусив.

– Наприклад?

– Бачиш? Ти хочеш знати. А я не скажу.

Генрі сміється.

– Так мені й треба. Гей, я голодний. Ходімо, поснідаємо.

На вулиці холодно. Автомобілі та велосипедисти їдуть уздовж Дірборн, тротуарами прогулюються пари, а серед них і ми – у ранковому сонячному світлі, рука в руці, нарешті разом і не ховаємося від інших. Відчуваю крихітну шпильку жалю, мовби втратила таїну, та її змінює спалах піднесення: тепер усе починається.

Завжди буває перший раз

Неділя, 16 червня 1968 року

Генрі: Уперше було казково. Звідки я міг знати, що це означає? Був мій п’ятий день народження, ми пішли в Музей природної історії імені Філда. Не думаю, що був там раніше. Мої батьки увесь тиждень розповідали мені про дива, які можна там побачити: опудала слонів у великій залі, скелети динозаврів, діорами з первісними людьми. Мама саме повернулася з Сіднея і привезла мені величезного, навдивовижу блакитного метелика, Papilio ulysses, у рамці, заповненій бавовною. Я підносив її настільки близько до мого обличчя, що не бачив нічого, крім цього блакитного кольору. Це наповнювало мене почуттям, яке пізніше намагався замінити алкоголем і, зрештою, знову віднайшов його із Клер, – це почуття єдності, забуття, безтурботності, у кращому сенсі цього слова. Мої батьки описували й описували музейні коробки з метеликами, колібрі, жуками. Я був настільки схвильований, що прокинувся удосвіта. Взув легкі кросівки, взяв свою Papilio ulysses і пішов через задній двір і сходами вниз до річки лише в піжамі. Сидів на пристані й спостерігав, як світає. Повз проплило сімейство качок. На іншому березі річки з’явився єнот, і, подивившись з цікавістю на мене, сполоснув свій сніданок і з’їв його. Можливо, я задрімав. Почув, як мене кличе мама, і побіг угору слизькими від роси сходами, обережно, щоб не впустити метелика. Вона сердилась, що я сам пішов на причал, але не надто це роздувала. Усе-таки, це ж був мій день народження, тож…

Ніхто з батьків не працював того вечора, тому вони неспішно одягалися для виходу. Я був готовий задовго до них. Сидів на ліжку і вдавав, що читаю партитуру. Десь тоді мої батьки-музиканти визнали, що їхній єдиний нащадок музично не обдарований. Як я не намагався, та просто не чув у музичних творах того, що чули вони. Я насолоджувався музикою, але навряд чи відтворив би найпростішу мелодію. І хоча в чотири роки я читав газети, партитури для мене були просто красивими чорненькими закарлючками. Втім, мої батьки все ще сподівалися, що мої музичні здібності приховані, тому, коли я взяв партитуру, мама сіла поруч, намагаючись допомогти мені розібратися з нею. Мама почала співати, а я підспівував з жахливими завиваннями, клацаючи пальцями; ми хихотіли, вона лоскотала мене. Із ванної у рушнику навколо талії вийшов тато й приєднався до нас. Декілька незабутніх хвилин вони співали разом, тато взяв мене на руки й вони танцювали у спальні, затиснувши мене поміж собою. А тоді пролунав телефонний дзвінок і картинка зникла. Мама пішла відповісти на дзвінок, а тато опустив мене на ліжко й почав одягатися.

Нарешті вони були готові. Мама у червоній сукні без рукавів і босоніжках; нігті на її ногах і руках були під колір плаття. Тато мав блискучий вигляд у темно-синіх брюках і білій сорочці з короткими рукавами, забезпечуючи спокійне тло маминій яскравості. Ми сіли у машину. Як завжди, мені дісталося усе заднє сидіння, тому я розлігся і дивився, як за вікном миготять високі будівлі вздовж Лейк-Шор-Драйв.

– Генрі, підіймайся, – сказала мама. – Ми на місці.

Я сів і подивився на музей. Дитинство я провів у поїздках столицями Європи, тож музей імені Філда задовольнив моє уявлення про «музей». Однак у його фасаді, облицьованому каменем, з випуклим дахом не було нічого особливого. Оскільки була неділя, у нас виникли проблеми з пошуком вільного місця для паркування, але зрештою ми припаркувалися. Відтак пішли уздовж озера, повз ряди човнів, статуй та купу схвильованих дітлахів. Ми пройшли між важкими колонами й увійшли до музею.

А тоді мене мовби зачарували.

Тут уся природа була охоплена, позначена і розставлена за логічним порядком, що здавався нескінченним, як за велінням Бога; можливо, якогось бога, котрий переплутав оригінальну документацію зі створення світу, і попросив співробітників музею допомогти йому простежити за усім цим. Для мене, п’ятирічного, який був у захваті від одного метелика, екскурсія музеєм імені Філда прирівнювалась до прогулянки Едемом із можливістю побачити все, що там відбувалося.

Того дня ми побачили стільки метеликів, безліч коробок з ними: з Бразилії, з Мадагаскару, навіть брата мого блакитного метелика з країни кенгуру. Музей був темний, холодний і старий, і це підсилювало відчуття застиглості. Здавалося, час і смерть завмерли у його стінах. Ми бачили кристали та пуми, ондатри та мумії, скам’янілі рештки й знову скам’янілі рештки. Ми перекусили на галявині біля музею, а потім знову поринули у світ птахів, алігаторів і неандертальців. Ближче до закриття я так утомився, що ледве міг стояти, але піти звідти не міг. Прийшли охоронці й обережно провели нас усіх до виходу; я з усіх сил намагався не розплакатися, але все одно заплакав від виснаження і водночас бажання залишитися. Тато взяв мене на руки, і ми пішли до автівки. Я заснув на задньому сидінні, а коли