Читати книгу - "Кінь і його хлопчик"

вам би, мабуть, не дуже сподобалося, коли б я цікавився у Гвін, а як там, мовляв, твоя людина?

Дівчина розгубилася. Вочевидь, під таким кутом зору дивитися на стан речей вона не тільки не звикла, їй таке навіть на думку не спадало.

– А все ж таки? – вирішила не відступатися вона. – З чого ви вирішили, що нам краще триматися разом? Більше людей та коней привертатимуть більше уваги.

– Навпаки, – зауважив Ігого.

– Будь ласочка, Аравіс, – підтримала його Гвін, – мені буде спокійніше. Ми самі навіть дороги не знаємо. Кажу тобі: мати такого супутника, як цей благородний кінь, – то мрія будь-якої кобили.

– Та хай як знають, Ігого, – озвався Шаста, – хіба ти не бачиш, що ми їм не до вподоби?

– Саме навпаки, – палко заперечила Гвін.

– От послухай мене, – мовила на те Аравіс, – я б і рада, коли б ти приєднався до нас, але ж твій хлопець… звідки тобі знати, що він не шпигун?

– Чого ото вигадувати? Сказали б одразу, мовляв, щось ви нам не до смаку – і край! – образився Шаста.

– Не гарячкуй, мій друже! – похитав головою Ігого. – Побоювання таркині не можна одразу відкидати як безпідставні. Її теж треба зрозуміти! Та зважте на те, що я сам за ним приглядаю, і поки що, повірте, надійнішого друга, ніж цей хлопчик, за всю нашу подорож я ще не бачив. До того ж зважте, що він і сам якщо не нарнієць, то древлянець, а це про щось таки говорить.

– Гаразд, – нарешті погодилася таркиня, – ми йдемо разом!

При цьому вона зверталася до Ігого, тим самим даючи зрозуміти, що якщо вона на когось і розраховує, то саме на коня, а Шаста їй ні до чого.

– Чудово! – привітав її рішення Ігого. – А тепер оскільки я бачу, що ті люті звірюки, які так налякали нас, залишилися по той бік, то чому б вам, людям, не розсідлати нас перед дальньою дорогою – кожному із присутніх, здається, є що розповісти іншим.

Дітлахи разом розсідлали коней, і ті одразу ж заходилися скубти траву; Аравіс видобула зі свої сідельної торби всілякі ласощі і навіть запропонувала Шасті, та той досі копилив губи і тому відмовився, посилаючись на те, що буцімто ще не зголоднів, але дуже вдячний і все таке інше. Він повідомив це з усією ґречністю, на яку був здатен хлопець, що виріс у рибальській хаті, та яку він вважав доречною у таких випадках, як цей. Збоку ж усі його потуги видавалися такими, ніби зголоднілий хлопчик, що виріс у рибальській хаті, намагається якомога чемніше відмовитися від ласощів, роблячи вигляд, ніби то не від образи, а так, мовляв, ще не зголоднів. Шаста й сам трохи розумів, що враження, яке він справив, дещо відрізняється від того, на яке він розраховував, і тому ще більше зніяковів та закопилив губи.

Між тим коні, здається, вже не тільки знайшли спільну мову, а навіть і спільні спогади: обоє, наприклад, добре пам’ятали зелені луки над Бобровою греблею. А ще, як невдовзі з’ясувалося, одне одному вони доводяться родичами, хоча й дуже далекими. А поки коні ніяк не могли набалакатися, люди відчували дедалі більшу ніяковість, яку зрештою помітив Ігого, і він, відволікаючись від спогадів, попрохав:

– Повідайте-но, таркине, нам свою історію! Вона обіцяє бути дуже незвичайною, тож нічого не попускайте.

Аравіс не змусила себе довго вмовляти і – віддамо їй належне – розповідь свою вона повела у зовсім інших висловах, ніж до того. Що ж, мистецтва красномовності (правдивого чи ні – то інша річ) в Остраханстві навчають із дитинства. Подібним чином англійських школярів ганяють писати твори, хочеш ти того чи ні. Різниця полягає в тому, що люди ладні слухати різні історії, поки не набридне, а от охочих читати оті школярські твори – я от, наприклад, у своєму житті ще не стрічав.

Розділ 3

Біля брами Ташбаана

– Звати мене Аравіс, – почала вона свою розповідь, – я й справді таркаанського роду, єдина дочка таркаана Кідраша, сина таркаана Рішті, сина таркаана Кідраша, сина тісрока Ільсомбреха, сина Арзіба-тісрока, який походить від господа нашого Таша. Тож батько мій, законний володар та правитель провінції Калавар, має великий привілей не знімати пантофлі перед очі самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Матінка моя – хай не забудуть її боги своєю милістю в царстві небеснім! – пішла від нас, і батько взяв собі за жінку іншу. Один із моїх братів загинув у сутичці з бунтівниками далеко на заході, а інший – ще зовсім малий та нетямущий! І сталося так, що нова жінка мого батька, а мені, виходить, мачуха, зненавиділа мене всім серцем. І навіть світ затьмарився в її очах від того, що жила я в домі батька свого. І тому вмовила вона його пообіцяти віддати мене за таркаана Ахошту. А той Ахошта – ніякий він не родовитий, а тільки й того, що коли солодкими речами, а коли й намовами злими, але ж милістю тісрочою – хай будуть вічними його літа! – він був обласканий та в таркаанство зведений.

А на додачу отримав у власність ще й багато земель, угідь та селищ чимало, що відписав йому милістю своєю тісрок. Подейкують, що коли великий візир нашого тісрока – хай будуть вічними його літа! – помре, то саме Ахошті пророкують його місце. Адже й вік у нього до того достатній, либонь, далеко вже за шістдесят. Та горба собі нажив поклонами, ось тільки пикою не вийшов. Якщо когось і нагадує, то хіба що мавпу. Так от, з огляду на всі його чесноти та відчуваючи постійні докори своєї нової дружини, а моєї мачухи, і відрядив мій батько посланця до Ахошти з пропозицією взяти мене заміж. Вагався Ахошта недовго – одразу дав згоду, пославши свою людину повідомити, що весілля відбудеться у день літнього сонцестояння цього ж року. Коли цю звістку принесли мені, то сонце згасло в моїх очах, наче ніч упала, кинулася я на своє ліжко й заридала сльозами гіркими, та проплакала я весь день. Та наступного ранку витерла я сльози з очей, вмила обличчя чистою водою та наказала сідлати мою улюблену Гвін, і взяла я з собою найгостріший кинджал, що супроводжував брата на тій війні з бунтівниками, та з дому подалася геть. Коли ж залишився мій дім позаду, ми опинилися посеред лісу густого на галявині тихій, від людської оселі далекій. І тоді сплигнула я зі своєї кобили, що звати її Гвін, і дістала з торби кинджала гострого. І розчахнула я на собі сорочку, аби ближче було до серця, і вознесла останню молитву богам, аби як помру, то одразу ж