Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

до устя Боговиці; і ще крім того дали ми місту для пасовиська вигін од міської криниці до Мукши, а Мукшею низом до ксіонжих нив. А коли — висидять волю, міщани мають давати од ланів по 20 грошей широких плати» [150, с. 48].

Ось як автор Юхим Сіцінський пояснює слова грамоти князів Коріатовичів: «Виходить, що Коріатовичі дали місту Кам’янцю три участки землі: 1) 200 ланів між Мукшею й Боговицею від Тарнавської дороги до Дністра 2) ліс Откарів і 3) вигін для пасовиська від міської криниці до річки Мукші й по річці Мукші до «ксіонжих» нив» [150, с. 48].

Звернімо увагу: місту не надавалося жодного лану землі, жодного квадратного метра за рікою Дністер. А Старе місто Кам’янець розташоване (побудоване) стовідсотково на Західному березі річки, там же й побудована Стара фортеця. Про що це говорить? Тільки про те, що коли князі Коріатовичі писали свою грамоту місту Кам’янець (якщо ця версія не звичайна російсько-польська фальшивка. — В.Б.), місто вже існувало і мало свого правителя, який у ті роки підпорядковувався чи то самому князю Ольгерду, чи то братам Коріатовичам. А щоби наші деякі «місцеві патріоти» не заперечували, наводжу для них витяг про Кам’янець-Подільський із Великої Радянської Енциклопедії (третє видання). Московські академіки знали більше, про що говорили:

«Каменец-Подольский, город в Хмельницкой обл. УССР, в низовьях р. Смотрич (лев. приток Днестра)… возник в кон(це) 11-нач(але) 12 вв. Входил в состав Киевской Руси, а в 13 — 1-й пол(овине) 14 вв. — Галицко-Волынского княжества. Во 2-й пол(овине) 14 в. город захвачен Литвой, в 1430 — Польшей. С 1463 центр Подольского воеводства… В 1672 захвачен Турцией; по постановлению Карловицкого конгресса (1698–99) возвращен Польше. 27 марта (7 апреля) 1793 вошёл в состав России (Московії. — В.Б.)» [25, т. 11, с. 251].

Як бачимо, дуже хитро писали московити свою та нашу історію. Ото Литва та турки Кам’янець «захоплювали», і Польща у 1699 році не звільнила Кам’янець, а отримала за «постановлением Карловицкого конгресса», немовби той конгрес не був підсумком Віденського розгрому Османської імперії 1683 року і немовби Московія не перебувала у союзі з Османами довгих 200 років та не втекла з того союзу у 1686 році, розділивши з Польщею навпіл Україну. Тому і «вошел» Кам’янець до складу Московії «добровільно», а не був «захоплений» московитами внаслідок третього поділу Речі Посполитої.

Отаке історичне непорозуміння!

Та останню крапку про походження Кам’янця-Подільського поставили уже в XX столітті архітектор-реставратор Є. Пламеницька, яка довгі роки другої половини століття працювала «реставратором оборонних споруд Старого міста (1945–1994)» та її донька Ольга Пламеницька.

Ось що повідомляє шановна Ольга Пламеницька у фундаментальній праці «Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець (пізньоантичний — ранньомодерний час), видання Сисина 2012 року.

Послухаємо: «Переконливу крапку в цій дискусії (про походження Кам’янця-Подільського. — В.Б.) поставила архітектор-реставратор Є. Пламеницька, яка в 1960–ті рр. виявила у Старому замку давньоруське ядро XI–XIII ст,.. а в 1980 р. відкрила на острові Старого міста залишки житлової забудови XII–XIII ст. Ці дослідження, підтримані археологами [Винокур, Петров 1983, 1996, 1997] спростували гіпотезу щодо заснування міста у середині XIV ст. литовськими князями Кар’ятовичами, що ґрунтувалися на недатованому повідомленні білорусько-литовських літописців, якої трималися Н. Молчановський, М. Дашкевич та О. Прусевич, а з сучасних дослідників — Я. Дашкевич» [147, с. 533].

Послухаємо нашу авторку далі:

«Відмінністю другого періоду досліджень (1945–1999) стало перенесення акценту з джерелознавчих студій на натурне вивчення пам’яток, що не лише стало підґрунтям для реставрації фортифікацій, але й змінило уявлення про розвиток Кам’янця… З початку 1960–х рр. оборонні споруди Старого міста досліджувала й відновлювала Євгенія Пламеницька (1927 — 1994) — історик архітектури й архітектор-реставратор…» [147, с. 534].

Автор не буде характеризувати всю діяльність великої дослідниці Євгенії Пламеницької. Це досить вдало зробила її донька Ольга Пламеницька. І, я надіюсь, нові дослідники цю справу продовжать.

Ось що відкрилося Євгенії Пламеницькій в ході пошукових робіт: «У процесі архітектурно-археологічних досліджень Старого замку в західній частині головного замкового двору Є. Пламеницька виявила залишки найдавніших оборонних веж та мурів, встановила межі первісної території укріплення та його складну будівельну періодизацію. Культурні шари, синхронні до виявлених давніх укріплень, було датовано за археологічними матеріалами XI–ХІІІ ст… Ця знахідка принципово змінила уявлення про фортифікацію давньоруських часів і про оборонне будівництво домонгольської доби на території Поділля й України… Втім, консервативною історичною наукою (зазначимо, в ті роки цілковито проросійською. — В.Б.) результати досліджень Старого замку було прийнято не відразу: на той час вважалося, що мурованих укріплень за давньоруських часів на теренах України не існувало» [147, с. 334–335].

Так вирішила Москва, бо на її теренах не існувало мурованих військових споруд в XI столітті. Значить, і в Україні їх бути не могло. І досі так думає багато українських істориків. Так-от, Євгенія Пламеницька посягнула на те довге московське мавпування. Відкинула його цілком аргументовано. І тут, як кажуть, «проти фактів не попреш». Тим і цінні праці обох дослідниць — Євгенії та Ольги Пламеницьких.

Кам’янець-Подільська фортеця. Гравюра XVII ст.

Як чинили раніше московити, коли не могли спростувати очевидні факти? Надзвичайно просто. Вони їх замовчували, не звертали на них уваги. Так можна було діяти за імперських часів. Сьогодні існує незалежна Українська держава, і її інтереси вимагають від кожного науковця захищати національні прерогативи. Не методом замовчування достовірних історичних фактів, а методом переосмислення старих, ворожих Україні, імперських ідей та постулатів. Видатні сучасні українські науковці так і чинять. Але історики в цьому дуже повільні й непослідовні. Тому саме їм кинулися допомагати тисячі науковців і просто небайдужих людей в Україні та поза її межами. І це нормальне явище — у нас немає часу на довге, тривале роздумування. Гляньте: Московська імперія уже встромила українцям ножа в спину. І це не кінець! Маємо таке розуміти.

Тому професор-фізик, доктор фізико-математичних наук Анатолій Миколайович Кіндратенко, захищаючи інтереси України та українців, присвятив багато років свого життя вивченню давньої історичної проблеми гунів і цілком переконливо, проаналізувавши сотні фактів, доказав, що гуни — то давні українці, це слід сприймати з вдячністю, а не коситись вороже: мовляв, нефахівець «лізе до нашого корита».

Треба сьогодні в Україні відкинути оцю «будзейщину»: фахівець — нефахівець. Це теорія нашого ворога. Ми уже бачили — як фахівці (військові) захищали в 2014 році на Донбасі Україну…

Отож, схиляю свою сиву, вісімдесятилітню, голову перед Вами, шановний Анатолію Миколайовичу! З роси і води Вам! Дякую за Вашу неоціненну працю!..

Та повернімося до вічно молодого Кам’янця. Ольга Пламеницька, пропрацювавши багато років над кам’янецькою темою та маючи в руках матеріали практичних робіт Євгенії Пламеницької, висунула думку про заснування Кам’янця