Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

людським приписом чи потребою: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю.

Лише земну чесноту люблю я — мало в ній мудрості, а найменше розуму вселюдського.

Але ця пташка звила собі в мене гніздо — тому я люблю її і пригортаю до серця; тепер вона в мене висиджує свої золоті яєчка».

Так ти повинен затинатись і хвалити свою чесноту.

Колись ти мав пристрасті й називав їх лихими. Але тепер маєш тільки чесноти — вони виросли з твоїх пристрастей.

Ти запалив ті пристрасті своєю найвищою метою — і ось вони стали твоїми чеснотами й уподобаннями.

А якби ти був з роду тих, що нестримні в люті, чи хтиві, чи фанатичні, чи мстиві, то:

зрештою всі твої пристрасті обернулися б на чесноти, а всі твої дияволи — на ангелів.

Колись мав ти диких собак у своїм підземеллі, та, кінець кінцем, перетворились вони у пташок і милих щебетух.

З отрут ти приготував собі бальзам, доїв корову скорботи,— а тепер п'єш солодке молоко з її вимені.

Й ніколи вже ніяке зло не зросте в тобі, хіба лише зло з боротьби твоїх чеснот.

Брате мій, якщо тобі пощастило, то маєш ти тільки одну чесноту й не більше — так легше йти через міст.

Прекрасно мати багато чеснот, та це — важка доля; не один ішов у пустелю і вбивав себе, бо змучився бути битвою і бойовищем чеснот.

Брате мій, чи війна і битва — це зло? Та поміж твоїх чеснот необхідні і зло, і заздрість, і недовіра, і наклеп.

Поглянь, як кожна із твоїх чеснот до найвищого прагне: для себе вона хоче всього твого духу, щоб він був Ті герольдом, вона хоче всієї твоєї снаги у гніві, ненависті й любові.

Ревнива кожна чеснота до іншої, а ревнощі — річ жахлива. Навіть чесноти можуть загинути через ревнощі.

Кого огортає полум'я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе.

Ох, брате мій, невже ти ніколи ще не бачив, як чеснота зводить сама на себе наклеп і сама себе убиває?

Людина — це те, що слід перебороти,— і тому ти повинен любити свої чесноти — бо від них ти загинеш.

Так казав Заратустра.

ПРО БЛІДОГО ЗЛОЧИНЦЯ

Ви, судді й жерці, не хочете вбивати, поки тварина схилить голову? Погляньте, блідий злочинець схилив голову, з його очей визирає велика зневага.

«Моє «я» — це те, що слід перебороти; моє «я» — це велика зневага до людини»,— так промовляють його очі.

Те, що він засудив себе, було його найвищим досягненням: не дайте піднесеному знов повернутися до ницості!

Нема спасіння для того, хто так страждає через себе самого,— хіба лише нагла смерть.

Ваш смертний вирок, о судді, має бути співчуттям, а не помстою. І коли ви вбиваєте, то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя.

Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини — так ви ще виправдаєте своє життя!

«Ворог»,— повинні казати ви, а не: «Зловмисник». «Хворий»,— повинні казати ви, а не: «Мерзотник». «Дурень»,— повинні казати ви, а не: «Грішник».

І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: «Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!»

Та помисли — одне, вчинок — друге, а образ учинку — третє. Колесо причинності між ними не обертається.

Образ примусив збліднути цю бліду людину. Вона була на висоті свого вчинку, коли його чинила, а вчинивши, не стерпіла його образу.

Вона завжди вважала себе виконавцем одного вчинку. Божевіллям я це називаю — виняток обернувся суттю.

Пташиний ключ заворожує курку; дурниця, скоєна людиною, заворожує її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.

О судді, слухайте! Є ще одне божевілля — буває воно перед учинком. О, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!

Червоний суддя каже так: «Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати». Та я вам кажу: його душа хотіла не грабунку, а крові: він прагнув щастя ножа!

Одначе його вбогий розум не втямив цього божевілля й умовив його. «Що важить кров! — казав він.— Хіба ти не хочеш заразом бодай пограбувати? Або помститися?»

І він послухався свого вбогого розуму; свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він і не думав соромитися свого божевілля.

І знов налягає свинець на нього — свинець провини, і знов його вбогий розум украй застиглий, скований і важкий.

Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?

Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ,— тут вони хочуть підстерегти свою здобич.

Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної,— вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.

Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло — ось чого намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою щастя ножа.

Хто тепер захворіє, того посідає те зло, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше добро і зло.

Колись злом були сумніви й жадання дійти власної суті. Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун, страждав він і хотів завдати страждань іншим.

Але таке не для наших вух: це зашкодило б нашим чеснотам,— кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!

Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду, і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!

Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.

Я — поруччя над потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.

Так казав Заратустра.

ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ

З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це