Читати книгу - "Куджо"

кінець. Голодний злий вовк може шукати поживи деінде. Поросята надійно сховались у своєму домі.

— У нас приблизно такі ж шанси все владнати, як у «Клівлендських індіанців» — виграти цієї осені світову бейсбольну серію, — промовив Вік.

— Краще все-таки спробуймо, друже.

Вік мовчки дивився на свій майже охололий сендвіч і думав. Усе було вкрай несправедливо, але несправедливість він уже якось переживе. Боляче було від самої божевільної абсурдності цієї ситуації. Це було наче смертоносний торнадо, що налітає нізвідки, залишає по собі спіральний слід спустошення і так само стрімко зникає. Він, Роджер і сама фірма «Ед Воркс» сміливо можуть зараховувати себе до списку приречених, хоч би що вони зробили. Він читав це на Роджеровому круглому обличчі — таким блідим і серйозним воно не було з того часу, коли вони з Алтеєю втратили сина Тимоті. Хлопчик помер від синдрому раптової смерті немовлят, коли йому було всього десять днів. Через три тижні Роджер не витримав і розплакався, стиснувши обличчя руками в такому глибокому й безпросвітному горі, що серце Віка стискалося десь аж у горлі. Тоді було дуже зле. Та сьогоднішня дедалі більша паніка в погляді Роджера — теж погано.

Торнадо вирували часом і над рекламним світом. Солідні компанії на кшталт «Еллісон», які займалися мільйонними проектами, могли їх витримати, чого не можна сказати про такі маленькі агенції, як «Ед Воркс». У них було два кошики, в одному з яких лежало багато дрібних яєць, а в другому — одне велике: замовлення Шарпа. Залишалося тільки з’ясувати, чи велике яйце розбите повністю, чи ще вдасться приготувати сяку-таку яєчню. Те, що сталося, не було їхньою провиною. Та рекламні агенції чудово пасують на роль цапа-відбувайла.

Вік і Роджер стали гармонійною командою ще тоді, як шість років тому в «Еллісон» їм уперше довелося працювати над одним проектом. Високий, худорлявий і спокійний Вік становив чудове інь для товстого й безтурботного ян екстраверта Роджера. Вони чудово зійшлись і в особистому, і в діловому плані. Перше спільне завдання не було дуже складним: провести в пресі кампанію на підтримку Об’єднання людей із церебральним паралічем.

Їхньою ідеєю була простенька чорно-біла фотографія маленького хлопчика з ногами, нещадно затисненими великими фіксаторами, який стоїть у штрафній зоні першої бази на невеликому бейсбольному майданчику. На голові — кепка «Нью-Йорк Метс», вираз обличчя — Роджер завжди наголошував, що саме через цей вираз кампанія і стала успішною — зовсім не сумний, а просто замріяний, власне, майже щасливий. Напис:

«БІЛЛІ БЕЛЛАМІ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ БЕТЕРОМ».

Нижче:

«У БІЛЛІ ЦЕРЕБРАЛЬНИЙ ПАРАЛІЧ».

Ще нижче, дрібним шрифтом:

«Виручіть нас, га?»

Пожертви для хворих стрімко зросли. Добре для них, добре для Віка й Роджера. Зв’язка Трентон — Брейкстоун увійшла до гри. Потім було ще кілька успішних кампаній, Вік займався в основному розробкою глобальних концепцій, Роджер — їх практичним втіленням у життя.

Для корпорації «Соні» вони вигадали плакат із зображенням чоловіка, що по-турецьки сидить на розподільчій лінії шістнадцятисмугової швидкісної магістралі, одягнений у діловий костюм, з великим приймачем «Соні» на колінах і янгольською усмішкою на пиці. Підпис:

«“ПОЛІС”, “РОЛІНГ СТОУНЗ”, ВІВАЛЬДІ, МАЙК ВОЛЛЕС, “КІНГСТОН ТРІО”, ПОЛ ГАРВІ, ПАТТІ СМІТ, ДЖЕРІ ФЕЛВЕЛЛ».

Ще нижче:

«ПРИВІТ, ЛОС-АНДЖЕЛЕСЕ!»

Для «Войт», компанії, що випускає спорядження для плавання, вони створили плакат із казковим піщаним пляжем десь у тропіках, на тлі якого було зображено повну протилежність до ідеального хлопця з Маямі-біч. Це був чоловік років п’ятдесяти, весь вкритий татуюваннями, з пивним черевцем, м’язистими руками й ногами і звивистим шрамом на стегні. Той пошарпаний воїн наживи стояв, виклично виставивши одну ногу і тримаючи в руках ласти «Войт». Підпис:

«Я ПІРНАЮ, ЩОБ ПРОЖИТИ, А НЕ ЗАБАВЛЯЮСЯ».

Унизу було ще багато тексту, який Роджер завжди позначав терміном «бла-бла-бла», але сам слоган був просто бомба. Вони з Роджером хотіли написати: «А НЕ ДЛЯ ПОНТІВ», та люди з «Войт» на це не погодилися.

— Шкода, — любив повторювати за чаркою Вік, — торгівля ластами пішла б іще краще.

Потім з’явився Шарп.

Компанія Шарпа перебувала на дванадцятому місці серед найбільших американських виробників харчів, коли старий Шарп після понад двадцяти років співпраці з місцевою рекламною агенцією в Клівленді неохоче звернувся до «Еллісон» у Нью-Йорку. Старий любив наголошувати, що його компанія більша, ніж була «Набіско»[11] до війни. А його син не менш часто наголошував, що Друга світова скінчилася тридцять років тому.

Було укладено шестимісячну випробовувальну угоду, і роботу доручили Вікові Трентону та Роджерові Брейкстоуну. До кінця випробовувального періоду Шарп перемістився на ринку кондитерських і круп’яних виробів з дванадцятої позиції на дев’яту, а через рік, коли Вік із Роджером нарешті зібралися переїхати до Мейну і розпочати власний бізнес, він був уже на сьомій.

Їхня кампанія здобула грандіозний успіх. Для реклами печива вони вигадали Шарп-снайпера, неуважного шерифа з Дикого Заходу, шестизарядний револьвер якого замість куль стріляє печивом. Завдяки експертам зі спецефектів печиво щоразу було інше: в одних випадках це була «Шоколадна забава», в інших — «Імбирні штучки» або «Ого-вівсяники». Наприкінці кожного ролика снайпер із розрядженим револьвером сумно стояв над купою печива.

— Погані хлопці втекли, — оголошував він щодня мільйонам американців. — Зате я маю печиво. Найкраще печиво на Заході. І, мабуть, у світі.

Шарп-снайпер стромляє зуби в печиво. Вираз обличчя вказує на те, що він щойно пережив гастрономічний еквівалент першого підліткового оргазму. Темний екран.

Для реклами тортів, яких налічувалось аж шістнадцять різновидів, вони створили сюжет, котрий Вік називав «Джордж і Ґрейсі». На екрані з’являються Джордж і Ґрейсі, які повертаються з розкішного обіду, де стіл аж вгинається від усіляких наїдків. Камера пересувається до невеликої вбогої квартирки без вигод. Джордж сидить у тьмяно освітленій кухні за простим дерев’яним столом, застеленим картатою скатертиною. Ґрейсі виймає зі старенького холодильника «фунтовий кекс»[12] (або пиріг із посипкою, або чизкейк). Усе ще у вечірньому вбранні, вони усміхаються одне одному з теплотою і розумінням, двоє людей, котрі живуть у любові й злагоді. На екрані висвічується напис на чорному тлі:

«ІНОДІ ВСЕ, ЩО ТОБІ ПОТРІБНЕ, — ЦЕ ШМАТОЧОК ТОРТА “ШАРП”».

Жодного слова впродовж усього ролика. За цей сюжет їх нагородили премією «Кліо».

Те саме було і з професором кашології, якого в рекламних колах хвалили як найбільш виважений дитячий ролик усіх часів. Те, що вони вважали вершиною своїх досягнень, тепер повернулося, щоб перетворитися на справжній кошмар.

Роль професора кашології зіграв уже немолодий характерний актор; по-дорослому серйозний сюжет був сміливою