Читати книгу - "Зима наближається"

Незважаючи на ціновий бум на нафту, пропаганду, репресії та поступливість населення, Путін не зміг би досягти того, чого досяг, без суттєвої допомоги ззовні. Зрештою, не так легко створити диктатуру в наші дні. Поміж інших факторів завдяки глобальній комунікації сьогодні значно складніше приховувати від населення країни реальну ситуацію щодо прав людини та рівня життя сусідів. До речі, це є однією з причин, чому Путін завжди надавав усю можливу підтримку авторитарним режимам у сусідніх із Росією країнах.

Одним із найбільших досягнень людства є глобальна тенденція до демократії в другій половині XX століття. Переважна більшість демократичних урядів світу в Європі та обох Америках узагалі з’явилася ще до Другої світової війни. У своїй однойменній книзі 1991 року Семюел Гантінґтон назвав це «третьою хвилею» демократизації, тоді як книга Френсіса Фукуями в 1992-му дістала пам’ятну назву «Кінець історії». Найбільшу перемогу в останньому з великих ідеологічних змагань, які ми тільки знали, здобули ліберальна демократія та капіталізм. Натомість тоталітаризм і комунізм зазнали найбільшої поразки. Холодну війну виграли гарні хлопці, у Москві відкрився «МакДональдз», і то був час для давно заслуженого святкування.

Але насправді в Росії все пішло не так. Кінець Холодної війни уможливив не просто економічний розвиток, але й вітальні обійми з боку демократичних сил світу. Навіть після розпаду Радянського Союзу Росія як найбільша та найпотужніша його республіка зберегла за собою багато привілеїв та позицій СРСР, а також найбільший у світі ядерний арсенал, тоді як успішно змусила Україну, Білорусь та Казахстан його позбутися. Росія посіла місце Радянського Союзу в Раді безпеки ООН. Окрім того, попри постійні необгрунтовані російські скарги на якесь приниження з боку Заходу, переможці в Холодній війні не вимагали від неї жодних репарацій. По суті, Сполучені Штати та ще кілька країн надали Росії так потрібні їй гарантії за кредитами та іншу допомогу як безпосередньо, так і через Міжнародний валютний фонд (МВФ). Росії навіть заплатили за виведення її військ із Німеччини. Це не було звичайною доброчинністю. У колапсі та хаосі у величезній країні з ядерним арсеналом ніхто не був зацікавлений.

Не було й жодних судових позовів чи комісій з урегулювання претензій до колишнього СРСР: ані міжнародних, ані внутрішніх. Після десятиліть геноцидів, масових переселень, ув’язнень та тоталітарних репресій було ухвалене рішення забути минуле й рухатися до світлого нового майбутнього без взаємних звинувачень. Звісно, багато нових лідерів та посадовців мали особистий інтерес у тому, щоб не надто заглиблюватися в жорстоке минуле. Я сам не пишаюся тим, що колись був членом Комуністичної партії, навіть якщо вступ до неї був прорахованим кроком, адже відсутність партійного членства могла зашкодити моїй шаховій кар’єрі, яка тільки починалася. (У січні 1990-го я з партії вийшов.)

Дуже скоро основною позицією політичних гравців стало «уникнення полювання на відьом», навіть якщо це означало лишити у владних кабінетах людей із руками по лікті в крові. Ще важливіше, що цілими лишалися корені могутнього російського апарату державної безпеки, хоча й під новою вивіскою та зі значно урізаними повноваженнями. Єльцин не хотів судових процесів, а тому архіви російського КДБ так і не були відкриті. Колишні посадовці отримали негласні обіцянки фінансової безпеки та імунітету від переслідувань в обмін на сприяння передаванню влади. Ту саму формулу використав Єльцин, коли задумав зробити Володимира Путіна своїм наступником у 1999 році.

Західні держави одностайно погодилися на цю сумнівну «димову завісу». Дивовижно, як швидко навіть багато запеклих «яструбів» Холодної війни готові були все пробачити й забути одразу після припинення існування СРСР. «Полювання на відьом» означає переслідування через надумані претензії та/або відсутність доказів. Але як бути, коли є безліч справжніх відьом та доказів відьомства? Не забувайте, що мавзолей Леніна посеред Красної площі так і не прибрали.

Я розумію почуття радісно схвильованих людей по обидва боки «залізної завіси». У нас з’явилася можливість дізнаватися про решту світу, подорожувати, читати газети, які були справді цікавими. Ми могли обговорювати актуальні політичні питання та навіть по-справжньому голосувати! Мало хто з росіян прагнув похмурих судових переслідувань, де б деталізували жахіття, що, як ми всі надто добре знали, коїлися в Радянському Союзі. Виявилося, що то було жахливою помилкою, за яку Росія та решта світу розплачуються й досі.

Насправді немає якогось одного певного моменту, коли Росія збилася на манівці й прихід Володимира Путіна або когось на кшталт нього став невідворотним. Не було й конкретної поворотної точки у відносинах Росії із Заходом, яка б позначила перехід від конфронтації щодо прав людини до взаємодії. Це був повільний та поступовий процес. Не раз і не двічі Сполучені Штати та Європа заплющували очі на злочини та правопорушення Горбачова, Єльцина та Путіна, сподіваючись, що все минеться само собою. Зокрема, президенти США завжди занадто покладалися на окремі особистості в Росії замість того, щоб підтримувати структурні та інституційні реформи, які гарантували б збереження демократії.

Прийняття Заходом авторитаризму в колишньому СРСР насправді почалося ще до того, як той повністю став колишнім. 1988 року свята віра в моральне верховенство свободи особистості та вільного ринку Рональда Рейгана змінилася на обережний прагматизм Джорджа Буша-старшого. До початку 1991-го зі Східної Європи потужно задули вітри змін, і Горбачов почав втрачати контроль над програмою своїх непевних реформ. Буш тоді зробив усе можливе, щоб підтримати намагання Горбачова втримати цілісність СРСР, виголосивши 1 серпня 1991 року свою ганебну промову «Котлета по-київськи», якою розлютив багатьох українців, застерігаючи їх від надто активного руху до незалежності від СРСР.

Відчайдушні спроби Горбачова зберегти соціалізм та Радянський Союз урешті-решт повністю провалилися, перетворивши його на Заході на випадкового героя. Анітрохи не збираюся його хвалити, як дехто, за те, що він не послав сумнозвісні танки на придушення антикомуністичних повстань, що спалахували тоді по всьому Радянському блоку. Адже Горбачов якраз послав війська до Латвії та Литви, де, на його переконання, міг діяти безкарно. Він просто не хотів ризикувати там, де це було небезпечно, і не бажав закінчити, як комуністичний диктатор Румунії Ніколае Чаушеску, про чиє швидке повалення та страту в грудні 1989-го люди ще не встигли забути.

Виступаючи в європейському парламенті у вересні 1991-го, я порівняв Горбачова з французьким королем Людовиком XVI, який також скликав парламент та відмовився використати силу проти революціонерів, сподіваючись, що вони збережуть йому життя. У цьому Горбачову пощастило трохи більше, ніж Людовику, незважаючи на майже аналогічний рейтинг його підтримки власним народом. Можна також провести аналогію з останнім російським царем Миколою II, який так само спробував відтермінувати