Читати книгу - "Гараж пана Якобса"

мотоцикл уже мчав по мокрому від дощу Лейпцігському шосе. Виїжджаючи з міста, минули жовтий щит з написом: «Галле — 81 км».

Звідси починалось державне шосе № 71 — дорога, яка своїми непривабливими пейзажами зіпсувала настрій уже не одному шоферові. Але на Александера вона не вплинула, його настрій і так був уже вкрай зіпсований. Він нерухомим поглядом прикипів до сірої, блискучої від дощу асфальтової стрічки, що пританцьовуючи бігла й бігла під колеса мотоцикла.

Доктор Шерц на задньому сідлі, видно, не відчував ніякої незручності. Він був тепло вдягнений, не забув навіть про целулоїдні захисні окуляри. Він дуже любив такі операції, в яких учасники повинні були працювати з точністю машин і все було розраховано до хвилини.

Мотор працював рівномірно. Назустріч мчали мокрі дерева; час від часу колесо в’їжджало в калюжу, розсипаючи бризки…

4

В такий дощовий грудневий день смеркає швидко. В глибині довгого двору гаража стояла якась маленька автомашина. Горіли підфарники, і два короткі жовтуваті конуси світла тупо і безсило впирались у темряву.

Всередині в машині було холодно і трохи вогко. В темряві можна було розгледіти тільки зеленкувате фосфорне світло щитка з приладами перед сидінням шофера, та ще час від часу спалахувала жарина сигарети.

За кермом сидів Руді Якобс, кремезний, плечистий чоловік років сорока п’яти. Якобс і був «шеф».

Чотири роки тому він був активним пайщиком однієї пароплавної компанії, яка моторним катером «Аннемарі» доставляла товари з Гамбурга до Берліна і назад. І хоч «Аннемарі» була єдиним транспортним засобом цієї дивної фірми, вона щомісяця давала прибуток, який виражався шестизначним числом, — певна річ, у старій валюті. Ця фірма проіснувала два роки, не платячи ніяких податків; її не можна було знайти в списках Торговельного реєстру, вона була невідома навіть знавцям економіки Берліна — поки одного чудового дня не була викрита і не вилетіла з гучним тріском у трубу.

І все-таки Якобс не визнав тоді за потрібне змінити арену своєї діяльності. Він купив на південно-західній околиці міста ділянку землі в два з половиною гектари, що належала якомусь збанкрутілому фабрикантові, й влаштував там, — оскільки економічна ситуація сприяла таким планам, — великий сучасний гараж з бензозаправною станцією й транспортною конторою.

Якобс, безумовно, був не з тих, що розкидаються грішми; він непогано заробив за часів «Аннемарі» і завдяки своїй передбачливості не дуже постраждав під час девальвації. Але тут він би сам не справився. Хоч ділянку з просторою, трохи старомодною віллою Якобс купив відносно дешево, проте від його капіталу лишилось небагато. А головне ще тільки починалось: треба було збудувати гаражі, обладнати бензоколонки, придбати автомобілі. Якийсь час усе висіло на волосинці; але Якобс був упертий, і скоро всі зрозуміли, що він свого доб’ється. І він таки знайшов багатого компаньйона.

Якобс не любив багато говорити і, на протилежність своєму партнерові доктору Шерцу, не вмів виголошувати пишних промов, навіть коли це було доречно. Підняти густу брову, пересмикнути куточком уст, нарешті пробурчати щось невиразне — оце звичайно й був увесь його внесок у розмову. Він справляв враження не дуже кмітливої людини і таким і був насправді, за винятком хіба що грошових справ. Але воля в нього була залізна.

Праворуч від нього сидів високий кістлявий чоловік з різкими рисами гладенько виголеного, аж синюватого обличчя. Це був американець Лью Кросбі.

Він уперше ступив на землю Європи під час війни, більш ніж вісім років тому. Це сталось у вересні 1943 року, коли він у лавах 5-ї американської армії генерала Кларка висадився в Південній Італії. Що було з ним потім, ніхто не знав. Знали тільки, що влітку 1945 року Кросбі приїхав до Берліна, де якийсь час займав напівцивільну посаду начальника складу обмундирування окупаційних військ. Серед його теперішніх колег ходили чутки, що йому довелось чимдуж чкурнути від військової поліції, коли під час раптової інвентаризації на складі було виявлено величезну недостачу. Трохи згодом він виринув в одній німецькій компанії спекулянтів, з якими й раніше мав ділові стосунки, добув собі німецькі документи і нарешті потрапив до групи Якобса.

Втім, до цього пункту історія Кросбі була відома в основному з його власних слів, тому ніхто не знав точно, чи правда все це. Бо Кросбі, коли йому треба було, міг розповідати свою біографію уривочками, окремими побіжними репліками на протязі місяців — і хоч це все була брехня, однак усі клаптики збігались, суперечностей не помічалось.

Та як би там не було, а в групі Якобса він поводився дуже стримано. Брав участь тільки в деяких операціях, та й то виключно за межами Західного Берліна. Мабуть, він боявся зіткнутися з військовою поліцією союзників, що, як він сам казав, мала відбитки його пальців. Але щоразу, коли Кросбі брав участь у наскоках, він виявляв себе як безстрашний, спритний і обачливий грабіжник, а потім як хитрий гендляр; обдурити його було важко. Якобс охоче брав би його з собою частіше, але Кросбі був не з тих, кого можна примусити. Він єдиний у всій групі міг наважитись не виконати наказу шефа, коли це йому було невигідно.

На задньому сидінні скорчився третій — щупленький, миршавий чоловічок на ймення Ете Йордан, його зморшкувате, синювате від пияцтва обличчя мало єхидний вираз театрального негідника, хоч насправді він був найдобродушніший і найсмирніший з усієї компанії.

Йордан прослужив усю війну збройовим майстром у дивізіоні важких польових гаубиць. Повернувшись з полону, він вступив у володіння слюсарною майстернею свого загиблого на фронті брата, що була в Східному Берліні. Справи майстерні спочатку йшли добре, але потім вона помалу почала занепадати — Йордан сам не знав чому. І він почав шукати втіхи на дні пляшки, — жінки його вже більш не цікавили. Від пияцтва Йордан зовсім розледащів. Замовлень не було. Щоб поповнити свої прибутки, які чимдалі зменшувались, він почав займатися різними не зовсім чистими справами. Це двічі приводило його до зіткнення з властями. Податкові ордери, рахунки, нагадування, постійні візити судових виконавців з часом вичерпали природний оптимізм старого слюсаря.

Коли майстерня прогоріла і Йордан почав пити без просипу, де не взявся доктор Шерц, який залучив його до роботи в гаражі «Зюд-вест». У всьому Берліні не було сейфа, який зміг би більше ніж дві-три години опиратися зусиллям Ете Йордана і його «машинки» — чудового ацетиленового різака.

Темрява надворі здавалась зовсім непроникною. Дощ хвилями хлюпав у вікна, барабанив по верху машини, наче дробом посипав капот. Два тьмяно-жовтих конуси світла тупо й безсило вдивлялись у розбурхану ніч.

Якобс звичайно сам