Читати книгу - "Мости округу Медісон"

обличчі відповів, що був би вдячний за допомогу. Вона підбігла до ґанку, взяла з верхньої сходинки робочі чоботи й рушила за чоловіком до пікапа.

— Дайте лише хвилинку, щоб звільнити для вас місце, а то там купа речей і всілякого мотлоху, — пробурмотів він більше до себе, пораючись у кабіні.

Жінка була впевнена, що він почувався трохи збудженим і зніяковілим через такий розвиток подій.

Він перекладав полотняні сумки і штативи, термос і паперові пакунки. У кузові автівки лежала стара жовто-коричнева валіза марки «Самсоніт» і футляр з гітарою — запилені та зношені, ще й прив’язані до запасної шини білизняною мотузкою.

Дверцята пікапа хитались і злегка били незнайомця по спині, поки той з бурмотінням підбирав і заштовхував у коричневий пакет паперові стаканчики з-під кави й бананові шкірки. Закінчивши, він жбурнув пакет у кузов і переставив туди біло-блакитний переносний холодильник. На зелених дверцятах машини Франческа помітила вицвілий червоний напис: «Фотомайстерня Кінкейда, Беллінгем, Вашингтон».

— Ну ось, тепер, гадаю, ви зможете протиснутися сюди.

Він притримав дверцята й зачинив їх за нею, потім обійшов кругом і з характерною грацією дикого звіра стрибнув у кабіну. Скинувши оком на жінку, він злегка всміхнувся й промовив:

— То куди їхати?

— Праворуч. — Вона махнула рукою.

Він повернув ключ запалювання, і двигун заревів. Машина рушила з місця, підстрибуючи на вибоїнах. Його довгі ноги автоматично натискали на педалі. Краї старих лівайсів зачіпалися за шкіряні шнурівки високих коричневих чобіт, у яких, з усього було видно, господар ви´ходив чимало миль.

Він нахилився вперед і відчинив бардачок, випадково ковзнувши рукою вздовж її стегна. Раз у раз поглядаючи на дорогу й озираючи кабіну, він вийняв з бардачка візитівку з написом «Роберт Кінкейд, письменник-фотограф» і простяг їй. Там-таки, поряд із телефонним номером, була надрукована його адреса.

— Я тут на завданні від «Нейшенел джіоґрафік», — сказав він. — Ви знаєте цей журнал?

— Так, — кивнула Франческа, подумавши: «А хто ж його не знає?»

— Вони хочуть зробити нарис про криті мости, а тут, в окрузі Медісон, в Айові, є кілька цікавих екземплярів. Я виявив шість, але, гадаю, є принаймні ще один, десь неподалік.

— Він зветься Роузмен, — сказала Франческа, перекрикуючи шум вітру, шин і двигуна.

Її голос звучав дивно, наче належав комусь іншому — отій юнці, що висувалася в Неаполі з вікна, дивлячись униз на далекі міські вулички, які ведуть до залізничних вокзалів чи порту, і думаючи про далеких ще не зустрінутих коханців. Говорячи, вона спостерігала, як напружуються м’язи його руки, коли він перемикає швидкості.

Поруч неї були два рюкзаки. Один з них був застібнутий, а клапан другого загнувся вгору. Вона побачила сріблястий верх і чорну задню стінку фотокамери, що визирала звідти. До корпусу камери липкою стрічкою була прилаштована плівка з написом «Кодахром ІІ, 25. 36 кадрів». За пакунками вона помітила рудувато-коричневий жилет із багатьма кишенями. З однієї кишені звисав тоненький дріт зі штоком на кінці.

Просто під ногами в неї лежали штативи. Вони були страшенно подряпані, проте на одному з них жінка побачила напівстерту емблему «Джітсо». Бардачок був завалений блокнотами, мапами, ручками, пустими коробками з-під плівки, дрібними грошима. Поверх усього лежав блок цигарок «Кемел».

— На наступному перехресті повертайте праворуч, — сказала вона і, скориставшись із нагоди, мигцем глянула на профіль Роберта Кінкейда. Його шкіра блищала від поту й була загоріла та гладенька. Він мав гарні губи — чомусь вона відразу це завважила, а ніс — достоту такий, як в індіанців, що їх вона бачила, відпочиваючи з родиною на заході, коли діти були ще маленькі.

Він не був уродливий у звичному розумінні цього слова, однак і простакуватим вона б його не назвала. Ні перше, ні друге означення до чоловіка зовсім не пасували. Але в ньому таїлося щось таке первісне, дуже давнє, на чому роки лишили відбиток, — не в самій зовнішності, звісно ж, а в очах.

На його лівому зап’ястку був хитромудрий годинник з коричневим шкіряним браслетом, заляпаним потом. Другий браслет — срібний, з вигадливим орнаментом — красувався на правій руці. «Його не завадило б добре почистити й виполірувати», — подумала вона, а тоді дорікнула собі за те, що піддалася впливу буденного провінційного життя, якому роками сама мовчки опиралася.

Роберт Кінкейд витяг з кишені пачку цигарок, витрусив одну й запропонував жінці. Удруге за останні п’ять хвилин Франческа здивувала себе й узяла цигарку.

«Що я роблю?» — замислилася жінка. Вона курила багато років тому, проте під безперестанним тиском Річардового осуду кинула. Він витрусив ще одну цигарку, затис губами і, клацнувши золотою запальничкою «Зіппо», простяг їй, не зводячи очей з дороги.

Франческа долонями прикрила вогник від вітру і злегка торкнулася руки чоловіка, щоб утримати її рівно, бо машина знову застрибала на вибоїнах. Знадобилася лише мить, щоб запалити цигарку, однак цього вистачило, щоб відчути тепло його шкіри й крихітні волосинки на ній. Жінка відкинулася назад. Він підніс запальничку до своєї цигарки і спритно затулив вогник долонями, відірвавши руки від керма не більш ніж на секунду.

Франческа Джонсон, фермерова дружина, спочивала на запилюженому сидінні пікапа, курила і показувала дорогу:

— Он там, просто за поворотом.

Старий міст сліпучо-червоного кольору, трохи просілий із часом, нависав над маленькою річкою.

Роберт Кінкейд усміхнувся, а тоді швидко глянув на неї й сказав:

— Чудово. Зніматиму на світанку.

Він зупинився метрів за тридцять від моста й вийшов, узявши з собою розстібнутий рюкзак.

— Ви не проти, якщо я трохи роздивлюся довкола?

Вона похитала головою й усміхнулась у відповідь.

Франческа спостерігала, як він простує сільською дорогою, виймаючи камеру з рюкзака й закидаючи рюкзак на ліве плече. З легкості рухів було видно, що він робив це тисячі разів. Ідучи, він ні на мить не припиняв крутити головою, дивлячись то туди, то сюди, потім — на міст, а тоді — на дерева за мостом. Одного разу він озирнувся і з серйозним виразом глянув на неї.

Як порівняти з тутешніми мешканцями, що їли здебільшого картоплю з червоним м’ясом та підливою, іноді навіть тричі на день, Роберт Кінкейд мав такий вигляд, ніби споживав самі горіхи, фрукти та овочі. «Він дужий», — подумала Франческа. Вона звернула увагу на його вузький таз, який так туго був обтягнутий джинсами, що проглядали обриси гаманця в лівій кишені й бандана в правій. Здавалося, Роберт плив над землею, не роблячи жодного зайвого руху.

Довкола панувала тиша. Червонокрилий дрізд сидів на дротяній огорожі й дивився на Франческу. З придорожньої канави долинало цінькання польового жайворонка.