Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— «Судилося» — це те саме. Призначення — це для героїв книжок про магічні мечі. Повна дурня. Я тут, бо мій дід за десять секунд до смерті пробурмотів щось про ваш острів, ото й усе. Це сталося випадково. Я радий, що він це сказав, але він марив. З таким самим успіхом він міг відтарабанити список покупок.

— Але ж не відтарабанив.

Я роздратовано зітхнув.

— А якщо ми підемо шукати контури і ви розраховуватимете, що я врятую вас від монстрів, а натомість через мене всі загинете, в цьому теж буде моє призначення?

Емма насупилася й поклала мою руку назад мені на коліна.

— Я не сказала «призначення», — повторила вона. — Я вірю, що коли йдеться про значні життєві події, випадковостей не буває. Для всього, що стається, є своя причина. Те, що ти тут, теж має свою причину. І вона не в тому, щоб зазнати невдачі й загинути.

Продовжувати суперечку я не наважився.

— Добре, — сказав я. — Не думаю, що ти маєш рацію, але сподіваюся, що так і є. — Я почувався ніяково за те, що визвірився на неї раніше, але мені було холодно, страшно і хотілося захиститися. У мене бували хороші й погані моменти, страшні думки і впевнені (хоча співвідношення страху і впевненості поки що було гнітючим, щось типу три до одного, і в лячні моменти мені здавалося, що мені нав’язують роль, якої я не просив, відправляють добровольцем на фронт, масштабів якого ніхто з нас до пуття ще не знає). «Призначення» звучало як «обов’язок», і якщо вже мені судилося кинутися в бій з легіоном потвор, я хотів би, щоб це був мій власний вибір.

Хоча в певному розумінні вибір уже було зроблено, коли я погодився пливти назустріч невідомому з цими дивними дітьми. І, якщо покопирсатися в запорошених куточках моєї душі, то неправда, що я цього не просив. Насправді я про таку пригоду мріяв змалечку. Ще в ті часи, коли вірив у призначення, вірив цілком і повністю, всіма фібрами своєї маленької дитячої душі. Я відчував цей свербіж у грудях, коли слухав надзвичайні оповідки дідуся. Колись і я таким буду. Те, що тепер здавалося обов’язком, у ті давні часи було обіцянкою, що одного дня я втечу зі свого містечка і житиму надзвичайним життям, як він. І що одного дня я робитиму щось важливе, як дідусь Портман. Він часто мені повторював:

— Джейкобе, ти будеш великою людиною. Дуже великою людиною.

— Як ти? — запитував я.

— Ще більшою, — запевняв він.

Тоді я вірив йому. І досі хотів вірити. Та що більше я про нього дізнавався, то довшою ставала його тінь і все більш неможливим видавалося колись дорівнятися до нього. Навіть спроба це зробити могла бути самогубством. А коли я уявляв собі, як пробую, то закрадалися непрохані думки про батька, — мого бідолашного майже-вбитого-горем батька, — і перш ніж я виштовхував їх із голови, то встигав подивуватися, як велика людина може так жахливо вчинити з тими, хто її любить.

Я затремтів.

— Ти змерз, — сказала Емма. — Нумо, я закінчу те, що почала. — Вона взяла мене за другу руку і вкрила її поцілунками теплого подиху. Я стійко тримався, проте довго витримувати б не зміг. Коли вона дісталася мого плеча, то, замість покласти руку мені на коліна, оповила нею свою шию. Я довершив обійми другою рукою, Емма теж обняла мене, і наші лоби доторкнулися.

— Сподіваюся, ти не шкодуєш про вибір, який зробив, — дуже тихо промовила Емма. — Я така рада, що ти з нами. Не знаю, що б я робила, якби ти пішов. Боюся, що тоді в мене був би зрив.

Я подумав про повернення. Навіть спробував подумки відтворити цю ситуацію: як би це було, якби я міг попливти на човні назад на острів і повернутися додому.

Але я не зумів. Не зумів навіть уявити.

— Хіба я зміг би? — прошепотів я.

— Коли пані Сапсан знову стане людиною, вона відправить тебе назад. Якщо схочеш.

Та моє запитання було не про технічну можливість. Я мав на увазі: «Хіба б я зміг тебе покинути?» Та ці слова були невимовні, вони ніяк не могли зірватися з губ. Тому я стримав їх і натомість її поцілував.

Тепер дух перехопило Еммі. Її руки піднялися до моїх щік, та зупинилися за мить від того, щоб торкнутися. Долоні хвилями випромінювали тепло.

— Торкнися мене, — попросив я.

— Не хочу, в тебе буде опік, — похитала головою вона. Проте раптовий потік іскор у грудях сказав: «Мені байдуже», — тому я взяв її за пальці, провів ними по своїй щоці, і ми обоє охнули. Було гаряче, але я не відсахнувся. Не наважився — побоявся, що вона більше не торкатиметься мене. А тоді наші губи знову зустрілися, і ми знову цілувалися, і її дивовижне тепло пройняло мене до глибини.

Мої повіки заплющилися. Світ втратив чіткі обриси.

Хай навіть моє тіло й мерзло в нічному тумані, я цього не відчував. Хай у вухах ревіло море, та я не чув. Хай камінь, на якому я сидів, був гострий і зазублений, мене це не турбувало. Усе навколо здавалося зайвим, існували тільки ми двоє.

А тоді темряву струсонув страшний гуркіт, але мене він не стривожив, — я не міг відірватися від Емми, — поки звук не став удвічі потужнішим і до нього не приєднався огидний скрегіт металу та на нас не полилося сліпуче світло і я більше не міг на те не зважати.

«Маяк, — подумав я. — Маяк падає в море». Але маяк булавкою стримів оддалік, а не сонцем засліплював очі, та й світло його мандрувало лише в один бік, а не туди-сюди, обшуковуючи простір.

То був не маяк. То був прожектор, і світив він з води поблизу берега.

Прожектор субмарини.

* * *

Коротка мить жаху, протягом якої між мозком і ногами стався розрив. Очі й вуха зафіксували підводний човен неподалік від берега: металеве чудовисько підіймалося з морських глибин, вода струменіла з його боків, люди вивалювали на палубу з відчинених люків, кричали й наводили на нас гарматні стволи світла. А тоді сигнал дійшов до моїх ніг, і ми ковзнули, впали, сповзли головами вниз із купи каміння й припустили, наче за нами гналося стадо чортів.

У світлі прожектора по пляжу заметалися наші поршнеподібні тіні, грізні, десять футів заввишки. Кулі прошивали пісок і дзижчали в повітрі.

З гучномовця загримів голос:

— СТІЙТЕ! НЕ БІЖІТЬ!

Ми влетіли в печеру: «Вони