Читати книгу - "Чвара королів"

— Поспішайте, — мовив він до слуг. — Я надто заспався. Зараз там уже, мабуть, бенкетують… вино п’ють… Мене мали б збудити.

Куди подівся маестер Пилос? Справді, чудасія.

І знову довелося подолати довгий прохід. У великих вікнах шепотів нічний вітер, несучи різкі пахощі моря. На мурах Дракон-Каменя блимали смолоскипи; у таборі внизу він бачив сотні вояцьких вогнищ, схожих на впалі з неба зірки. Над головою сяяла червона зловісна комета. «Не з моєю старістю та вченістю боятися таких нісенітниць» — сказав собі маестер.

Двері до трапезної палати влаштовані були у роті кам’яного дракона. Кресен наказав челяді лишити його перед дверима. Краще ввійти самому, аби не здатися надто змарнілим. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав останні кілька сходинок і прошкутильгав під зубами, що нависали з одвірку. Двоє стражників розчахнули перед ним важкі червоні двері, звідки накотила раптова хвиля галасу та світла, і маестер ступив просто у черево дракона.

Крізь стукіт ножів і тарілок, крізь неголосний застільний гомін він розчув, як Пістрявчик співає «…пане мій, пустились в танок», піддзеленькуючи собі дзвіночками. Та сама гидка пісня, що він співав уранці. «Ой пустились тіні в танок… та й лишились наостанок.» За нижніми столами юрмилися лицарі, лучники, сердюцька старшина; окрайцями чорного хліба, відірваними від великих паляниць, вони підбирали з полумисків тушковану рибу в густій юшці. Тут не реготали на весь голос, не вигукували сороміцьких жартів, як на інших бенкетах — коли князь Станіс вітав гостей на своїй учті, то не дозволяв жодному зухвальцеві порушити її шляхетну поважність.

Кресен узявся потроху долати шлях до помосту, де з королем бенкетували пани й найліпші лицарі, а для цього мусив обійти Пістрявчика. Танцюючи й теленькаючи дзвіночками, блазень не бачив і не чув наближення маестра. Раптом він перестрибнув з однієї ноги на іншу, запнувся і врізався у Кресена, вибивши з-під старого ковіньку. Вони разом гепнулися на очерет і переплуталися руками та ногами, а навколо них вирував регіт. А чому б ні? Видовисько мало бути кумедне.

Пістрявчик простягся мало не на ньому, наблизивши своє змережане клітинами обличчя до маестрового. Його цебро з рогами та дзвіночками десь загубилося.

— А коли на дні ти моря, то вже падаєш угору, — оголосив він. — Отакої, йой-ой-ой.

Блазень захихотів, відкотився убік, хутко зіп’явся на ноги і станцював коротенький таночок.

Намагаючись якось зберегти гідність, маестер слабко посміхнувся і спробував підвестися, але у стегні так заболіло, що на мить він злякався, чи не зламав його знову. Тут його підхопили під пахви чиїсь дужі руки і спритно поставили на ноги.

— Дякую, шановний пане, — пробурмотів він і обернувся подивитися, хто це з лицарів прийшов йому на поміч.

— Маестре, — мовила пані Мелісандра низьким глибоким голосом зі співучими нотками Нефритового моря. — Вам слід берегти себе.

Як завжди, вона була вдягнена у червоне з голови до п’ят: довгу простору сукню яскравого, мов вогонь, текучого шовку, з зубчатими рукавами та глибокими розрізами у стані, крізь які виднілася інша тканина кольору темної крові. Навколо шиї вона носила тісну червоно-золоту оксамитку, прикрашену єдиним великим рубіном.

Її волосся мало не іржавий, червонястий, вощаний чи ще якийсь звичний для рудих людей колір; ні, воно скидалося на вилощену мідь і сяяло при світлі смолоскипів. В неї навіть очі були червоні… а шкіра гладка та вершково-біла, без жодної вади. Жінка була струнка і вишукана, з тонким станом, повногруда, вища на зріст за більшість лицарів; обриси її обличчя нагадували серце. Хто з чоловіків, навіть старий маестер, бачив її, той довго не міг відвести очей. Багато людей вважали її гарною, хоча даремно: вона була не гарна, а зваблива, оманлива, жахливо небезпечна… одне слово — червона.

— Я… дякую вам, мосьпані.

— Чоловік вашого віку має пильно стежити, куди ступає ногою, — чемно мовила Мелісандра. — Бо ніч темна і повна жахіть.

Він вже чув ці слова — якусь молитву з її віри. «Байдуже, в мене є власна віра.»

— Темряви бояться тільки діти, — сказав він їй. Але тієї ж миті знову почув пісеньку Пістрявчика:

— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок.

— Загадка, одначе, — мовила Мелісандра. — Розумний дурник і дурний мудрець.

Нахилившись, вона підняла шолома Пістрявчика і вдягла на Кресенову голову. Дзвіночки тихо закалатали, коли бляшане цеберце ковзнуло вниз до вух маестра.

— Ось вам вінець у пару до маестерського ланцюга, — оголосила вона. Чоловіки навколо зареготали.

Кресен стиснув вуста і спробував утамувати гнів. Вона вважає його слабким та безпомічним. Нехай. Ще й вечір не скінчиться, як вона переконається в іншому. Так, він старий та змарнілий, але й досі — маестер Цитаделі.

— Мені не треба іншого вінця, ніж вінець істини, — відповів Кресен, знімаючи блазенського шолома з голови.

— Є такі істини, яких у Старограді не навчають.

Мелісандра відвернулася від нього у вихорі червоного шовку і рушила назад до високого столу, де сидів король Станіс зі своєю королевою. Кресен повернув Пістрявчикові його відерце з рогами і рушив був слідом.

На його місці сидів маестер Пилос.

Старий тільки й спромігся, що спинитися і вирячити очі.

— Маестре Пилосе, — мовив він нарешті. — Ви… ви мене не збудили.

— Їхня милість наказали мені дати вам відпочинок. — Пилос хоча б мав совість зашарітися. — Сказали, що ви на цій раді не потрібні.

Кресен окинув оком лицарів, панів, капітанів та керманичів кораблів, які сиділи мовчки. Князь Кельтигар, буркотливий старий, мав на собі делію, помережану червоними крабами з гранатів. Гарний на вроду князь Веларіон вдягся у шовк кольору зеленої морської хвилі, а на шиї мав застібку з білого золота у вигляді морського коника, що пасувала до його довгого світлого волосся. Князь Бар-Емон, пухкий хлопчина чотирнадцяти років, убрався в буряковий оксамит, облямований білим котиковим хутром. Незугарного пана Акселя Флорента аніскільки не прикрасило жовтаво-руде вбрання з лисячим хутром. Побожний князь Сонцезір мав на шиї, зап’ястках і пальцях місячні камені, а лисенійський жегляр Саладор Саан аж різав око буянням криваво-червоного єдвабу, золота, коштовного каміння. Самий лише пан Давос був одягнений просто: у брунатний жупан та зелену делію, і самий лише пан Давос перестрів його погляд зі співчуттям у очах.

— Ви вже надто хворі та недоладні, щоб радити мені щось корисне, старий маестре. — Голос був такий схожий на Станісів, але не