Читати книгу - "Аеропорт"

житиме, вони пішли відзначити цю оптимістичну новину в цілодобовий ресторан, який називався просто — «Мафія».

Звідти між двома великими портвейнами Олексій послав у редакцію те саме фото Ніки — так звали дівчину. Одразу після появи на сайті фото блискавично перекупили всі основні новинні служби й газети. Це був класичний ексклюзив. На ранок закривавлена Ніка, що безслівно волала до небес, облетіла весь світ і надовго стала символічною візитною карткою всіх наступних драматичних і героїчних перипетій протистояння на Майдані.

«Як тобі пощастило з моделлю, Льошику! Будь обережний, коханий!» — написала йому двозначне смс Ксюша, щойно фото Ніки з’явилося на сайті The Los Angeles Herald — великої американської газети, в редакції якої Олексій працював штатним фотографом протягом останніх двадцяти чи близько того років.

Між тим Олексій і Ніка вже пару годин вели жваву бесіду в «Мафії». Олексій навіть забув про свій jet lag[14]. Говорила переважно вона. Олексій швидко дізнався, що їй лише двадцять два роки, родом вона з Володимира-Волинського (цікаво, його взагалі можна знайти на Google maps чи Yandex-картах?) Вона була студенткою останнього курсу філологічного факультету Київського національного університету.

Її очі були великі й блискучі, «устричного» кольору, за її власним визначенням. Її голос був соковитий і дзвінкий. Таким, напевно, співають українські народні пісні. Але Ніка не співала. «Слуху нема», — сказала вона тим самим глибоким голосом, майже контральто, який неодмінно зачіпає якісь чоловічі струни, змушуючи ще раз уважніше придивитися до обличчя співбесідниці.

Ніка була трохи нижчою від середнього зросту. Її навряд чи можна було назвати худорлявою, але й від зайвої ваги вона явно не потерпала. Лице з чистою смаглявою шкірою без жодного гриму, з акуратним прямим носиком, чуттєвим ротом і постійною усмішкою, що відкривала рівний ряд білих аж сяючих зубів, випромінювало органічний, не напускний позитив, незважаючи на всі, більш ніж драматичні події, що передували цій зустрічі.

В усьому її вигляді було щось невловно східне або південне. «Я дівчину зустрів, півмісяцем брова…»

Ніка говорила російською дуже добре, іноді, щоправда, з кумедними вкрапленнями виразної української інтонації, на кшталт світла на полотнах Куїнджі, і з теплими просторічними українськими конструкціями, на зразок «они смеялись с меня».

Вона ідеально відповідала радянському кіношному образу першої подруги головної героїні — бадьора, відкрита, щира, енергійна, позитивна, відмінниця, передовичка, комсомолка, спортсменка й просто красуня.

Від неї променився той природний аромат здорової молодої жінки, який нема потреби маскувати навіть найкращими парфумами.

Одягнута була простенько, легко. Джинси, тепер діряві на подряпаному колінці, светрик із комірцем під горло. Курточка з капюшоном. Жодної біжутерії ні на шиї, ні на пальцях, лише дві натуральні перлини в маленьких рівних вушках. «Подарунок нареченого», — гордо сказала вона й зайшлася своїм соковитим сміхом. Чи то правда, чи то жарт. Олексія, що не спав уже понад добу, цей сміх разом із портвейном окутував теплотою й комфортом, які відчуваєш від зустрічі з близькою людиною, з любим другом…

Олексій усміхнувся й підняв келих.

Вона пила крижаний «Просекко», без угаву говорила про своє життя, навчання, подруг, Київ, політику, жартувала й сміялася. Викид адреналіну робив свою справу. При цьому Ніка встигла обдзвонити друзів і з’ясувати, що багато студентів були затримані й провели решту ночі в міліції, дехто потрапив у лікарню, і що марш протесту на Хрещатику вже призначений на першу годину дня 1 грудня.

Вони розійшлися близько восьмої ранку. Він рушив пішки у свій готель «Дніпро» — класичну відрижку совка, починаючи з обслуговування й закінчуючи ціною скибочок білого й чорного хліба, указаною в ресторанному меню.

Ніка поїхала на таксі в однокімнатну квартиру, яку знімала разом із подругою на Тарасівці, теж у центрі, поруч, як вона кумедно висловилася, «за ботсадом». Саме так. Ботсад, Кабмін, облвобл…

Уже біля дверей готелю Олексій раптом прикро зрозумів, що вони не обмінялися телефонами.

— «Где эта улица, где этот дом? Где эта барышня, что я влюблен?» — наспівував він у ліфті собі під носа дурнувату пісеньку з не менш дурнуватого радянського кіно про бидло-героя на прізвисько Максим[15]. Ліфт повільно й рипучо віз його на одинадцятий поверх, і тут він згадав, що не відповів на Ксюшине смс і забув їй подзвонити.

Йому раптом почала трохи саднити кисть лівої руки, між великим і вказівним пальцями, де зубки Ніки залишили свій слід.

Він згадав, що Ніка при ньому теж не дзвонила своєму «нареченому»…

Глава ІІІ. Андрій-Боксер

16 січня 2015 року

Ранок у сраці світу, як називали Аеропорт самі кіборги, почався спокійно, а закінчився трагічно.

Андрій із позивним «Боксер», красунчик двадцяти трьох років, був єдиним, хто не схотів, аби дядя Льоша (так Олексія називали майже від першого дня його перебування в Аеропорті) зробив його портрет. Усі решта кіборгів залюбки позували й знімалися в перервах між боями — «на щастя» героїчний бекграунд шукати не доводилося. Їм навіть не треба було входити в образ. Вони щойно вийшли з одного бою й ще не пішли в наступний. Очі кіборгів розповідали їхню історію краще за них самих.

Обличчя вояків були закіптюжені, очі світилися так, що, здається, підсвічували денний півморок поміж руїн Аеропорту. Форма на кожному — саме те, що треба для героїчного портрета на фоні війни: брудна, подерта, бронежилет запаскуджений. Поверх нього — розгрузка як у черепашки-ніндзя, з якої стирчав, схоже, повний арсенал усіх захисників сталінградського дому Павлова, разом узятих. Каски теж були героїчні, зі слідами куль та осколків. Маскувальна тканина вибивалася з касок жмуттям і сповзала на очі.

Олексій ніколи не лаштував, або не ставив, портретну зйомку. Але в КАПі виходило так, що об’єкт зйомки, і так дуже колоритний, враховуючи обставини, в одній руці обов’язково мав автомат, кулемет чи гранатомет. У другій сигарету — мабуть, щоби пускати дим у кадр і скидатися на американського солдата в Іраку з обкладинки Time.

В КАПі була пара ПТРС (протитанкових рушниць). Їх теж іноді брали на плече для більш геройського вигляду. Але найприкметнішою деталлю портрета були руки воїнів, руки війни — закіптявілі, замаслені так, що нагадували рукавички з грубої нефарбованої шкіри. Такими могли користуватися, скажімо, середньовічні мисливці на кабана й ведмедя.

— Дядь Льошо, будь ласка, не треба мене крупним планом, я забобонний, — сказав Андрій. Олексію шкода було втрачати такий образ. Андрій наче зійшов із полотна Дейнеки[16] або з екрану німецької кінохроніки зразку 1941 року. Такий собі істинний