Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

долинають пісні — це жінки гуляють на своєму гіркому святі. Сьогодні Наталчин день. Я згадую про це, почувши: «Де ж це ти, Наталко, блукала всю ніч?..»

До війни, пам'ятаю, в цей день, десятого вересня, дівчата рвали горобину і розвішували кетяги під покрівлею, на плотах, щоб наморозилася, пров'ялилася, посолодшала. У дідів надвечір носи ставали червоні, схожі на горобину. Мені здавалося, що всі люди в той довоєнний час були дружні, веселі й щасливі… Та прийшов фашизм, і нараз спливли поліцаї. Націоналісти. Бандерівці.

Біля Варвариного будинку я зупиняюсь. Співають… У Глухарці добра половина жінок і дівчат — Наталки. Як же не гуляти! Про три верби затягли — мабуть, сльозу витирають і тягнуть, тягнуть пісню… непогано тягнуть. Високі голоси — це Кривендиха з племінницею, у них вся сім'я дзвінка, — ведуть пісню, виплескують її за вікна аж до неба, що сховалося за туманом, а Варвара з котроюсь із подруг-удовиць хриплуватим контральто стеляться під цей дует, ніби підтримують його, щоб не зірвався на землю, злетівши надто високо.

Там три верби схилилися,

Мов журяться вони…

Та й до ладу ж. І не повіриш, що ця завзята вдова і самогонниця, з очиськами-сливами, може отак щиро страждати.

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона.

Гуляють глухарські молодички… А хтось із них, як гадає Попеленко, — підгодовує та обпирає бандерівців. І для когось у лісі переховується не бандюга, а коханий Грицько чи Панас, який колись до війни красувався у вишиванці, лускав на танцях насіння і співав під гармошку: «По дорозі жук-жук, по дорозі чорний, подивися, дівчинонько, який я моторний…»

Авжеж, моторний. Дуже навіть… Ні, не випадково Штебльонка підстерегли в Шарому гаю. Хтось знав, що «яструбок» піде цією дорогою, і влаштував засідку. Але хто? Та й навіщо треба було Штебльонку так спішно вирушати до Ожина?

Рядом зі мною в темряві пролунало хихотіння: немов хтось галушкою поперхнувся. Я відсахнувся спершу, а потім тернув сірником. Була в мене потайна коробка, яку я ще в госпіталі виміняв на німецький складаний ножик з десятьма приладдями.

Тьмяний вогник освітив клубок клоччя. Клубок цей був прикріплений до пошарпаної ватянки, підперезаної жовтим трофейним дротом. На самісінькому вершечку клубка якимось чудом держалася сіра, вітром підбита солдатська шапчина. Я тримав сірника, аж поки він не обпік пальців, і нарешті помітив під шапчиною двоє темних очей, що сховалися в клоччі волосся й хитро поблискували, а трохи нижче — яскраво-червоний вологий рот.

— Гнате? — сказав я. — Ти чого тут стовбичиш?

— Хе-хе-хе, — зареготав Гнат.

З таким самим успіхом Гнат міг про це запитати мене. Ми обоє варті один одного — сільський дурник і я.

— Хе-хе-хе! — знову зареготав Гнат. — Дівки! Хе-хе-хе! Молодиці! Гуляють! Га-арні мо-осковські дівки! Га-ар-ні мо-осковські молодиці! Хе-хе-хе!

Слід сказати, що епітетом «мо-осковський» Гнат визначав найвищі достоїнства. Колись дурника возили за рахунок колгоспу до Москви лікуватися. Тверезого розуму Гнат із столиці не привіз, зате здобув цілий набір найскладніших вражень; так виник похвальний епітет «московський», навіяний головним чином відвідуванням метро.

— Пуф! — вигукнув Гнат уже в темряві, яка ще більше погустішала після того, коли недопалок сірника, слабо тліючи, випав у мене з пальців. — Пуф-пуф-пуф! Стріляти! Гвинтівка! Начальник!

Він знову зареготав.

Я повернувся і стрімкою ходою подався додому, спотикаючись на нерівній піщаній дорозі. Мені було соромно. Мучила злість на самого себе. Чого я зупинився коло Варвариної хати? Чого мені там треба? Не минуло й десяти днів, як отакої самої темної ночі я вийшов з цієї хати, давши собі слово, що ніколи більше не ступлю на її поріг. Навіть близько не підійду.

Я спитав у мирового посередника товариша Сагайдачного: чому брешуть письменники? Чому вони описують близькі стосунки між чоловіком і жінкою як вершину кохання, як щось таке, чому й назви не добереш, так це здорово, так прекрасно? Невже всі письменники змовилися, щоб пошити в дурні читача, котрий нічого не тямить, розважити його, чи що, заманити?.. Навіщо потрібно вводити в оману, коли мова заходить про те, ну ясно про що? Якби люди на речі дивилися тверезо і просто, без усяких ілюзій і сподівань та не вимагали надприродного, то потім, ну коли вони зазнають усього цього, їм не було б соромно перед самими собою, їм не хотілося б тікати за тридев'ять земель, у них не було б відчуття величезної, ні з чим незрівнянної втрати. Тож розмовляючи з Сагайдачним, я знову переживав ту ніч: як ішов од Варвари, і як мені було неприємно, хоч треба було пишатися з того, що я такий самий мужчина, як і всі, і тільки одне тішило, тільки одне: усе позаду, позаду, я знову сам, знову вільний, а навкруги ліси, і поля, і все, що дає відчуття справжнього природного життя і волі. І ще я згадав те, перше, коли дивізію одвели на відпочинок і Дубов з Кукаркіним взяли мене з собою, як вони підсміювалися, поглядаючи на мене, і напівголосно перемовлялися про щось, і їхні кишені повіддувалися од пляшок, а Кукаркін ніс із собою гітару. Вони сказали, що про все вже домовлено, не треба ні про що турбуватися, а Кукаркін наспівував: «…І повели його, сердешного…» Він був неабиякий жартун, той Кукаркін.

…Мировий посередник Сагайдачний вислухав мене серйозно — він насамперед тим і приваблював до себе людей, що вислуховував серйозно все, що б йому не говорили. За ним, на кількаповерхових полицях, стояли книжки, їх було так багато, що якби вони впали разом — чомусь я про це думав, — то завалили б Сагайдачного, утворивши цілу піраміду, і мировий посередник лежав би в її центрі, немов якийсь фараон. І дивно було те, що маленька, наголо побрита голова Сагайдачного вміщує всю мудрість цієї незліченної кількості книжок.

— Одно слово, — промовив Сагайдачний, — «Ромео і Джульєтта» — спритний обман… Нема палкого й самовідданого кохання!.. Кепсько було б, якби так міркував зрілий чоловік, а раз ти… Не бачу біди! Сподіваюся, ти все узнаєш. Усе правильно у письменників. Те, про що ти кажеш, і є вершина кохання. Повинне бути кохання, розумієш? Природа так влаштувала все мудро, щоб не було обману, і якщо тобі після всього хочеться тікати в поля і ліси — тікай! Тікай! Отже, те, що було в тебе, не справжнє, фальшиве, і, якщо не втечеш, воно розбестить тебе, спаскудить. Не квапся, не турбуйся… Усе ще буде, буде так, що тобі нікуди не захочеться тікати, і твої поля й ліси будуть