Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Іван Львович підняв широку низьку скляночку з горілкою. – За удачу. За нашу спільну удачу!

Нік випив усе залпом. Тільки потім помітив, що полковник відпив навряд чи чверть.

Мабуть, на обличчя Ніка набіг винуватий вираз, тому що полковник усміхнувся, махнув рукою. Потім підвівся з-за столу.

– Нічого-нічого, – сказав він. – Я зараз іще замовлю.

Місяць уже пожовк і висів просто над терасою. Прийшла ще одна пара відвідувачів, але вони з келихами в руках стали біля бортика й дивилися тепер на річку. Атмосфера була сповнена романтики.

– Привезете дружину, приведете сюди, теж ось так постоїте, – кивнув на них Іван Львович. – Дуже душевно. Мені, старому, вже не до місячного сяйва. Хоча по сто грамів я ще можу.

Нік підніс свою склянку до рота, відпив небагато. І раптом неголосна трель продзвеніла десь зовсім поряд. Він озирнувся на всі боки, не розуміючи, звідки вона долинає. Потім побачив, як Іван Львович дістав із кишені мобільний телефон, підніс до вуха. Сказав у трубку «зараз» і, підвівшись, одійшов убік.

– Так, слухаю… так… – долинав до Ніка голос полковника. – Добре… зараз двадцять одна сорок п’ять. Зрозумів.

Повернувшись за стіл, Іван Львович насамперед кинув собі в рот кружальце лимона. Потім заховав мобільний у бокову кишеню. Зробив ковток горілки і тільки після цього подивився на Ніка.

– Оберти набираються, – мовив він якось утомлено. – Куди поспішати? Ця молодь, за нею не вженешся! Гаразд. Через півгодини поїдемо в місто.

– Навіщо? – запитав Нік і тут же отримав у відповідь суворий і холодний погляд, що наче промовляв: «Накази не обговорюють».

Полковник подивився на годинник. Кинув собі в рот іще одне кружальце лимона.

– Ти кіно любиш? – запитав він раптом більш-менш доброзичливо.

– Люблю.

– Ну так побачиш.

8

Темно-синій «БМВ» віз їх безлюдними вулицями Києва. Шофер поспішав, мчав стрілою на жовте, а іноді вже й на червоне світло.

Вони вискочили до філармонії й покотилися вниз по Володимирському узвозу.

Зупинилися в якомусь подільському провулку.

– Чекай тут, – наказав шоферові Іван Львович. Вуличні ліхтарі не світили, і тільки віконне жовте сяйво зрідка падало на нерівний асфальт провулка.

– Швидше, швидше! – квапив Ніка полковник. Вони повернули за ріг.

Метрів за сто попереду стояв вантажний мікроавтобус. По тому, як цілеспрямовано попрямував до нього Іван Львович, Нік зрозумів, що вони вже прибули на місце.

На боковій стіні мікроавтобуса великим шрифтом було написано «Мюллер ЛТД – підвісні стелі».

Іван Львович підійшов до водійського віконця, кивнув комусь, потім одійшов до задніх дверей. Обернувся на Ніка, що стояв за п’ять метрів.

Дверці відкрилися, і вони швидко забралися всередину.

Усередині мікроавтобус більше нагадував телевізійну студію на колесах – три монітори, прилади з датчиками, тумблери, комп’ютерна клавіатура.

– Сідай, – полковник передав Ніку розкладний рибальський стільчик. – Сідай і дивися! – Він показав рукою на три підвішені монітори.

На одному Нік побачив коридор чиєїсь квартири. Звичайний коридор – із вішалкою на стіні, з дзеркалом, із внутрішнім боком вхідних дверей. Другий монітор показував простору кухню з круглим столом, величезним трикамерним холодильником та іншою розкішшю, яку Нік бачив до цього тільки в рідкісних західних журналах, що діставалися Душанбе. На третьому моніторі у кріслі-гойдалці сидів чоловік років п’ятдесяти. Щоправда, сидів він якось незручно, нерозслаблено. Придивившись, Нік зрозумів, що чоловік прив’язаний до крісла. Руки – до підлокітників, ноги – до переднього саночного вигину дерева. Брезентовий речовий пас прив’язував тіло до спинки крісла.

Нік озирнувся на полковника, але той уважно дивився на монітори. Окрім них, за моніторами стежив молодик років тридцяти, який їх і впустив усередину.

На лівому, «коридорному», моніторі відчинилися двері чи то з ванної, чи з туалету. У коридор вийшов невисокий хлопець у джинсах і футболці з якимсь написом. На плечі у нього бовталася сумка. Він постояв перед дзеркалом, розглядаючи себе, потім зосереджено всміхнувся і пішов назустріч камері, що передавала зображення на монітор. Зникнувши з коридора, він з’явився в кімнаті. Дістав із сумки касету, підійшов до музичного центру. Вставив її. Відійшов до прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка.

– Звук іде? – запитав Іван Львович, не відриваючись од монітора.

– Йде, – відповів молодик за пультом.

– Голосніше можеш зробити?

У салоні мікроавтобуса пролунало шипіння і на його фоні – ритмічні часті удари.

– Я не винен, – пролунав слабкий голос прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка. – Мене підставили.

– Усіх час від часу підставляють, – відповів хлопець, що стояв перед ним.

Потім він опустився навпочіпки. Розкрив свою сумку і витягнув із неї якийсь пристрій із наїжаченими дротами. До дротів приєднав іще якусь деталь, потім подивився на годинник і, засунувши пристрій під крісло, звівся на ноги. Озирнувся на музичний центр.

– Може, голосніше зробити? – запитав зв’язаного і, не чекаючи відповіді, підійшов і додав гучності.

Тепер часті ритмічні удари зазвучали сильніше.

– Що це? – запитав Нік.

– Запис сердечного ритму, – не обертаючись відповів Іван Львович.

Тим часом хлопець перейшов із «кімнатного» монітора в «кухонний». Дістав із холодильника ковбасу, нарізав хліба, зробив собі каву. Поводився абсолютно спокійно, як господар. Тільки час від часу поглядав на свій годинник.

Чоловік у кімнаті розхитував крісло-гойдалку. Мабуть, намагався звільнитись, але у нього нічого не виходило.

– Кава є? – запитав Іван Львович, стежачи за «кухонним» монітором.

Молодик за пультом нахилився й подав полковникові термос. Той налив собі, випив. Потім знову налив у пластмасову чашку-кришку і простягнув Ніку.

Їх погляди зустрілися, й Іван Львович, кивнувши на «кухонний» монітор, запитав:

– Ну як тобі кіно?

Нік знизав плечима. Він насправді мало що розумів у побаченому.

– Ти за хлопцем спостерігай, – сказав полковник. – Сергій Володимирович Сахно. Тридцять три роки. Цікавий тип. Із біографією. Теж колишній офіцер, сапер. Комісувався, коли його вагітна подруга загинула. Психіка нестійка. Йому підкинули винного в смерті подруги. Ось тобі й кіно.

– А що це за касета, яку він у магнітофон уставив?

– Запис серця дитини в череві матері. Тепер роблять. Мода. Фотографії за допомогою ультразвуку, запис ритму серця… У мій час у дитини, що народилася, відрізували пасемце волосся і зберігали в конверті на пам’ять, а тепер із новою технікою кожен божеволіє по-своєму! Стоп!

Іван Львович, сам себе зупинивши, втупився в «кухонний» монітор.

Сергій Сахно – тепер Нік уже знав, як звуть цього хлопця, – подивився укотре на годинник і, залишивши недоїдений бутерброд на столі, заспішив, зазбирався. Швидко заглянув у кімнату. Посміхнувся, побачивши полоненого, що гойдався у кріслі. Підійшов до музичного центру і ввімкнув касету на повну гучність.

Після цього вийшов у коридор і, ще раз подивившись на себе в дзеркало, попрямував до вхідних дверей.

Ніку раптом усе