Читати книгу - "Острів Скарбів"

підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо.

І як я радів, що здогадався засунути засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.

Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй був винен капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й семи годин немає і що в нас багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить, навіть більше ніж досить для нас обох.

— Я візьму те, що встигла відрахувати, — сказала вона, підводячись.

— А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, — додав я, хапаючи клейончатий згорток.

Через хвилину ми вже помацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися тікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неодмінно мали потрапити в смугу місячного світла.

Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми.

Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.

— Любий мій, — раптом прошепотіла мати, — бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…

Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішню слабість!

На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отож, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже вся на виду. Все це було за кілька кроків од корчми.

Розділ V

КІНЕЦЬ СЛІПОГО

Проте, як виявилось, моя цікавість була сильніша за переляк. Я не міг всидіти на місці й виповз обережно з-під містка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицію над дорогою перед нашим будинком.

Щойно я встиг залізти у свій спостережний пункт, як з'явилися вороги. Їх було чоловік сім чи вісім. Вони швидко наближалися. Кроки їхні гучно лунали на дорозі. Чоловік з ліхтарем біг попереду всіх. За ним поспішали троє, тримаючись за руки. Навіть крізь туман я спромігся пізнати, що чоловік усередині цієї трійки був сліпий жебрак. Через якусь хвилину я почув його голос і впевнився, що не помилився.

— Розбивайте двері! — гукнув він.

— Єсть, сер! — відповіли двоє чи троє.

Вони підбігли до «Адмірала Бенбоу». Чоловік з ліхтарем поспішав за ними. Я побачив, як вони зупинились і про щось пошепки радилися. Певно, їх здивувало, що двері були розчинені. Та ця зупинка тривала недовго, бо сліпий знову почав командувати. Голос його залунав гучніше й вище, він увесь палав від нетерпіння й люті.

— Заходь, заходь! — кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.

Четверо чи п'ятеро вбігли до будинку, а двоє лишилися на дорозі з клятим сліпим. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось прогорланив зсередини корчми:

— Біллі мертвий!

Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.

— Обшукайте його, мерзотні нероби! Решта біжіть нагору, по скриню! — скомандував він.

Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, і весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром почулися вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:

— П'ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!

— А те, що нам треба, там? — проревів П'ю.

— Гроші тут.

— До біса гроші! — закричав сліпий. — Я кажу про папери Флінта!

— Їх щось ніде не видно.

— Гей, ви там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! — знову прокричав сліпий.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.

— Його вже встигли обшукати до нас, — сказав він. — Нам нічого не лишили.

— Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. — крикнув сліпий П'ю. — Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці. Шукайте по всіх кутках!..

— Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену лишили, — сказав розбійник, що висунувся з вікна.

— Шукайте, шукайте їх! Перерийте весь будинок, — знову й знову вигукував П'ю, вдаряючи палицею об землю.

У корчмі почалася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.

В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.

— Це знову Дерк, — сказав один. — Двічі! Треба забиратися швидше, братки.

— Ну й забирайтеся, боягузи! — закричав П'ю. — Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, поганці. О, прокляття на мою голову! — ревів він. — Коли б тільки були в мене очі!..

Цей заклик начебто дещо вплинув на розбійників. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху. Але робили вони це, як здалося мені, не дуже охоче і весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта бандитів нерішуче тупцялася посеред дороги.

— У вас під руками тисячі, а ви мнетеся, мов дурні! Ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви знаєте, що вони тут, а все огинаєтесь, не хочете навіть поворухнутись. Ніхто з вас не наважився зустрітися віч-на-віч з Біллі, і