Читати книгу - "До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд"

риторики, а й подальшого, детальнішого перегляду світоглядних засад руху. Цей процес набув рис виразної зміни світоглядних орієнтирів, про що, власне, свідчить полеміка між «крайовими» публіцистами і Д. Донцовим, про яку йшлося раніше. Відхід від радикально–націоналістичної ортодоксії зразка 1930–х років, що розпочався як вимушена ревізія політичної тактики, досить швидко перейшов у світоглядну площину, бо не можна було перейти до реальних практичних дій по створенню спільного національного фронту в умовах, що швидко змінювалися, в умовах, коли реальним чи потенційним тереном діяльності ОУН були не еміграційні групи чи окремий специфічний регіон, а значно більша територія і значно ширше коло сил, як всередині цієї території так і поза її межами.

Як бачимо, цей процес був зумовлений не лише суб’єктивними міркуваннями інтелектуальної верхівки ОУН (р), а й об’єктивною логікою подій. Коли у нього втрутилися діячі, які не відчували цієї логіки, в організації трапився конфлікт, який призвів до другого розколу.

Другий розкіл ОУН: «двійкарі»

Навесні 1945 р. у Відні відбулася зустріч уповноважених Проводу ОУН в Україні (Василя Охримовича, Мирослава Прокопа, Дарії Ребет та Миколи Лебедя — які на завдання Проводу перейшли на Захід) зі Степаном Бандерою, Степаном Ленкавським та Ярославом Стецько — було створено Закордонний Центр ОУН (бандерівців). У січні–лютому 1945 р. Закордонний Центр ОУН скликав конференцію керівних кадрів організації у Мюнхені, на якій відбулися перші ширші дискусії щодо ідеологічно–програмних питань і було оголошено створення Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Вже тоді досить чітко проявилися дві тенденції у трактуванні подальшої ідеологічної еволюції ОУН (б): С. Бандера та його прихильники вважали постанови III Надзвичайного Збору ОУН (з уточненнями конференції ОУН червня 1950 р.) чинними, але наполягали на тому, що програмні поступки на користь демократії та світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується базових принципів націоналізму. Їхні опоненти, які зосереджувалися у Закордонному Представництві УГВР, заперечували такий підхід, наполягаючи на тому, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і мають бути засадничими елементами ідеології ОУН.

Ці ідейні розбіжності загострилися і внаслідок певних особистих якостей учасників дискусії. С. Бандера, який упродовж усієї війни перебував або під домашнім арештом, або у концентраційному таборі як цінний заручник, фактично опинився поза активною діяльністю організації і його бачення ситуації в Україні та підхід до світоглядно–ідеологічних проблем ґрунтувався на попередньому політичному досвіді (це ж стосується його найближчих соратників, зокрема Я. Стецька). Вважаючи програмні корективи 1943 р. суто тактичним кроком, він явно демонстрував своє небажання брати до уваги практичний досвід, що був набутий без його безпосередньої участі, і перебирав на себе роль ідеологічного деміурга. Його опонентів дратувало таке ставлення до справи, оскільки авторитет С. Бандери довоєнних часів вже не тяжів над ними. Ситуація до певної міри була повторенням тієї, що призвела до першого розколу ОУН, але цього разу вже С. Бандера опинився в ролі ортодокса, який втратив зв’язок з реальною ситуацією і є об’єктом критики «крайовиків».

Упродовж 1946–48 pp. в організаційних осередках ЗЧ ОУН відбувалася дискусія з цих питань, однак внаслідок особливостей внутрішньої структури організації вона обмежувалася найнижчими організаційними клітинами, так званими «п’ятками» — обговорення не виходило поза коло п’яти осіб — ці групи не контактували між собою. Це дало можливість С. Бандері та його прихильникам, які виявилися досить вправними у формуванні цього специфічного різновиду громадської думки, привернути більшість загалу на свій бік. Зі свого боку його опоненти не спромоглися переконливо довести свої позиції до рядових членів організації, намагаючись вирішити проблему передусім «на верхах».

У постановах Першої конференції ЗЧ ОУН (вересень 1947 p.), які в ідеологічному змісті мало відрізнялися від рішень вищих органів ОУН воєнної доби, містилися «організаційно–політичні» настанови, які давали С. Бандері великі шанси проти його опонентів (очевидно, останні розраховували, що ці пункти будуть зброєю в їхніх руках, але вони явно недооцінили організаційних талантів свого візаві). «Новий етап, — йшлося в постановах, — має відзначитися інтенсивною внутрішньою роботою, упорядкуванням всіх внутрішніх справ, уведенням і устабілізуванням чіткої твердої внутрішньої системи … скріпленням дисципліни, контрольності та високоякісних членських прикмет кадрів». В цьому процесі найбільшу увагу планувалося приділити «ідейно–політичному підйомові, устійненню чіткої лінії в усіх питаннях, політичному вишколові та ідейно–політичній одностайності й здисциплінуванню членів…»[50] Як показали подальші події, С. Бандера та його соратники дуже добре дали собі раду у «скріпленні дисципліни»: через рік більша частина осередків ЗЧ ОУН була на їхньому боці.

У серпні 1948 р. відбулася Друга (надзвичайна) конференція ОУН, головним завданням якої було вирішення найбільш нагальних проблем ідеологічного, політичного та організаційного характеру — саме так було сформульоване її завдання — і саме це свідчило, наскільки гострими були ідеологічні суперечності всередині організації.

Конференція, на якій унаслідок згаданих причин домінували прихильники С. Бандери, закликала «тих поодиноких членів Організації, в яких проявилися ідейно–політичні і організаційні хитання, зревідувати своє становище та вернутися на правильні позиції…»[51] Особливий наголос було зроблено на тому, що в рамках ОУН в період «революційно–визвольної боротьби» дозволяється «… тільки одна політична лінія, одне становище в кожній справі, встановлене компетентною для того організаційною установою, репрезентоване і подаване до виконання Проводом»[52]. Таким чином, опоненти С. Бандери (на конференції були присутні о. Іван Гриньох, Лев і Дарія Ребети, Володимир Стахів і Євген Стахів, Василь Охримович, Зенон Марцюк, Іван Бутковський, Роман Ільницький)[53] опинилися у фізичній меншості і в ізоляції: провід ОУН в Україні, на авторитет якого вони могли посилатися, отримував інформацію про те, що відбувається на еміграції нерегулярно і з запізненням. В еміграційних осередках ОУН, які у цей час поповнювалися здебільшого людьми, не надто обізнаними в ідеологічних нюансах, авторитет С. Бандери як символу «бандерівської» ОУН був беззаперечним.

Представникам «опозиції» запропонували скласти мандати представників ОУН в Закордонному Представництві УГВР: вимогу було прийнято за умови, що третейським суддею в конфлікті виступить Провід ОУН в Україні, очолюваний Романом Шухевичем. Восени того ж року, намагаючись вирішити проблему технічно, Провід ЗЧ ОУН виключив «опозиціонерів» з організації[54]. Про перебіг конфлікту було повідомлено Провід ОУН в Україні.

У вересні 1949 р. противники С. Бандери скликали Ширшу нараду членів ОУН за кордоном (43 учасники, серед них — всі члени Головної Ради і Проводу ОУН, обрані на III Надзвичайному зборі ОУН 1943 p., яких було відряджено за кордон). Нарада підтвердила чинність постанов III Надзвичайного Збору 1943 р. і оприлюднила ряд тез, які, власне і викликали заперечення «ортодоксів» на чолі зі С.