Читати книгу - "Розгром"

class="p1">Тут вискочив чортик в німецькій уніформі… Це ніби долметчер… Він щось кричав і розмахував руками — кричав мов би й справжній німецький капрал… Він щось шукав, ніби якихсь квітів, і від когось вимагав таки тих самих квітів… квіток…

Йому треба квітів!!. Як же ж зараз осінь…

Я його запхнув назад, ледве давши раду…

Тоді вистрибнув другий, якийсь блазень, і теж у німецькій ще й еСеСівській уніформі… Дерся поза рампу і, неначе той Ґебельс, карикатурну постать якого я бачив у газетах, несамовито кричав щось про «великого Фюрера», про «Нову Европу», про перерішення Історії баґнетом на тисячу років…

Я й цього запхнув геть назад, за бутафорію… І опустив заслону…

І відчинив вікно…

… Ніч… Унизу лежить у руїнах велике місто… Мюнхен… Центр Імперії оберненої отак в руїну… Обсмалені стіни великих будівель… Уламки арок, споруд… самотні, зігнуті димарі… купи заліза й каменю… Хаос… Іржавий хаос… Покритий вогкою, чорною млою…

У темряві чути сміх, гомін і пісню… Але не сміх і гомін аборигенів вчорашньої Третьої Імперії… Там десь сміється зухвала молодість, чужа тут і непрохана, але зухвала, — вона сміється, співає й цілується над тими руїнами, в самісінькім центрі Европи, гомонить одразу кількома діялектами, але все тієї ж мови, — степовим полтавським, верховинським — гуцульським, чернігівським і бойківським, волинським, кубанським. Далебі це прийшли Ольжини друзі до Матіса на батьківщину, щоб ходити по ній в понурій жалобі ночі, по цім гробовищі бундючної величі й по-блюзнірському зухвало сміятись, і по-блюзнірському цілуватися над череп’ям і попелом…

Цілуються… Там пишним цвітом зацвітає романтика, чужа романтика… Саме там і саме в тій темряві, де ціла «Нова Европа» розміняла свою цноту за циґарету, за недопалок циґарети… Он там вона стоїть з мурином на розі, під блідим лихтарем, і ницо звивається, мов песик зазираючи в очі…

Ніч… Руїна… Хаос… І дерзкий сміх над хаосом…

Наш сміх.

______

ВІДСЛОНА ДРУГА

Як же ж було далі?.. Ага… Це може бути так:

…………

Ось стоїть на роздоріжжі стовп… Телеграфний стовп з обірваними дротами.

І ось таки на роздоріжжі самітний кущик зеленого бур’янцю…

Такий самий стовп, якими обтикані всі наші шляхи, розчавлені колесами війни і геть розбомблені.

І такий самий кущик, які де-не-де лишилися по тих шляхах, стоптаних чобітьми незчисленних армій…

А на стовпі — велика відозва, така сама, якими обліплювано всі стовпи і всі паркани над тими нашими шляхами, вулицями і перевалками, над усіма перехрестями.

На перехресті заметався ДОЛМЕТЧЕР… Він вибіг разом з ВОЯКОМ, з САЛДАТОМ узброєним автоматом і оберемком якихось афіш під пахвою. ДОЛМЕТЧЕР щось пильно шукає, мов хорт… А ВОЯК, насунувши на лоба шолом і похитуючись (бо п’яний), наспівує свою улюблену, цілою армією наспівувану, «пісню переможців» — пісню сотворену синами й онуками великого Ґете в результаті «дранґ-у нах Остен»:

…………

«Война пріма, Война ґут! —

Фрау дома, фройляйн тут…»

ДОЛМЕТЧЕР:

— Ч-о-р-р-т!!. Квітів!.. Де ж я візьму квітів?!. Де шукати тих квітів!.. Таке завдання!.. Таке завдання!.. (зідхає і крутить головою) — здурів мій начальник… Закохався… Насвинячив тій баронесі, а тепер… (зідхає) — Ціла моя кар’єра поставлена на карту!!. Кві-т-ті-ів!!. О-о, ця проклята Азія!!.

І ось на те ж перехрестя вибіг якийсь дядько, розхрістаний, без кашкета, погано вбраний і добре побитий, бо тримався за щоку і аж присідав від болю, сичав і звивався:

— Приварив!.. От приварив… Га!.. Хо-хо-хо… І кому?!

Перелякався ВОЯК і схопився за автомат:

— Галльо!!. Партизан?!!.

І так само обернувся ДОЛМЕТЧЕР:

— Галльо!!.

— Ні… — звивався дядько. — Це Я — КИРПИЧЕНКО Йосип… староста вроді… Ой-йой!..

ДОЛМЕТЧЕР:

— А-а, пан староста!.. Добре… Квітів!!.

КИРПИЧЕНКО вилупив очі, вражений, забув і про біль.

ДОЛМЕТЧЕР:

— Чого вилупив очі?!. Хто це тобі приварив?

КИРПИЧЕНКО махнув рукою:

— Ох… Машина засіла в грязюці… (сичить від болю, присідає) — Так я йому кажу: пане обер!.. У нас вже нічим навіть орати — ні коней, ні людей, всіх забрали на Явропу… А він мені — «ОРИ НОСОМ, ФЕРФЛЮХТЕ ШВАЙН!»… Та я-а-ак зацідить!.. О, доннер веттер!!. і я заорав…

ВОЯК посміхається, наспівуючи «Война пріма, война ґут…»

ДОЛМЕТЧЕР гонористо:

— Значить заробив… Тут уся Німеччина засіла у вашій грязюці, а ти патякаєш!!. Не бійсь для Сталіна робив — не перечив… Слухай-но!!.

КИРПИЧЕНКО:

— Еге ж… Еге ж… О, доннер ветер!.. О, майн Ґот!..

ВОЯК здивовано:

— Фарштеен зі дойч?..

— Яволь!!.

ДОЛМЕТЧЕР призирливо:

— Він фарштеє… Звідки ти такий мудрий?..

КИРПИЧЕНКО:

— За Вільгельма п’ять років у полоні був… Ой!..

— А-а… А тоді?.. за Сталіна?.. (єхидно).

— А тоді в Сталіна десять років на Соловках за Явропу покутував…

ДОЛМЕТЧЕР радісно:

— А-а… І тепер, значить…

— І тепер, значить, я вже дома… Ой!.. (витирає сльози).

ДОЛМЕТЧЕР, похопившись враз, насуплюється:

— Ну годі… Замельдуєш богові… За визволення не велика офіра… А тим часом — (визвірився) — Квітів!!. Чуєш?.. Квітів!!.

КИРПИЧЕНКО витріщався і перестав присідати:

— Та Бог з вами… Які ж тепер квіти?.. Осінь… Та й все вигинуло…

— Квітів!!. Ти розумієш, чортів сину!?.. Чи ти тільки тоді розумієш, коли тебе б’ють?.. О, проклята Азія!! (раптом вглядів кущ бур’янцю) — О!.. (підбігає, дивиться і розчаровано розводить руками, тимчасом як ВОЯК ліпить великий плякат на стовпі і гасло — «АЛЕС ФЮР ЗІҐ!») — Гм… Посохли вже… Лиш кілька пуп’янків… (зрадів) — Гей, діду!.. Поливатимеш! Вони розцвітуть… До завтра вони розцвітуть…

КИРПИЧЕНКО, тримаючись за щоку, хитає головою сумно:

— Ох… Ні вже, мабуть, не розцвітуть…

— Розцвітуть!.. Так мусить бути!!. Пильнуй лиш… Все для перемоги!!. (Вибирає у ВОЯКА плякат, стромляє тички й чіпляє на них над кущиком той плякат охоронний):

«НУР ФЮР ДОЙЧЕ!» — тільки для німців

— Поливатимеш!.. Мусять розцвісти… А ні… (зробив грізний жест, а ВОЯК поляпав рукою по автоматі значуще).

Потім ВОЯК і ДОЛМЕТЧЕР ідуть геть. КИРПИЧЕНКО зідхає, б’ється руками об поли і хитає безнадійно головою:

— Ні… Не буде діла… (дивиться услід). — Щось ніби чуже, а говорить по-нашому трохи… (ще дивиться услід, потім дивиться на себе, на свої руки, хапається за побиті щелепи та з страшною розпукою, з сарказмом):

— Га!.. Га-га!!.

«До Києва од Берліна —

Самостійна Україна!!.

Од Києва по Урал»…

— Ферфлюхтен!!..

Корчі люті здушують йому горло, і він хапає повітря, задихуючись:

— Мене… Йосипа Кирпиченка… бити… в лице?!. Ух-х!!. — зціплює зуби й кулаки, трясе тими кулаками в нестямі, шепоче: — Поливатиму… Ох, мабуть поливатиму!!. Поливатиму… (підбігає до стовпа, читає плякат про себе і злісно регочеться): — Ага-а!.. (читає вголос саркастично):

«ДО ТУБІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ!

Увага!

… Сам Бог і Великий Фюрер ощасливили