Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А! — промовив я.— Нарешті.
Двері відчинились на всю широчінь. Перед нами стояв Мандрівник у Часі. Я скрикнув з подиву.
— Боже милий! Що з вами сталося, друже? — вигукнув Лікар, глянувши на нього зблизька, Всі присутні обернулися до дверей.
Вигляд у нього був і справді дивний. Піджак запорошений і забруднений, рукави внизу — в зелених плямах, волосся розкуйовджене. Мені навіть здалося, що він посивів; не знаю, чи то від пилу, чи, може, й справді волосся його трохи посіріло. Він був блідий як мрець; на підборідді видно було напівзагоєний поріз; обличчя виражало страждання й смуток. Якусь мить він постояв коло дверей, ніби осліплений світлом, а тоді трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кімнату. Ми мовчки дивились на нього, чекаючи, коли він заговорить.
Проте Мандрівник не мовив ні слова і, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й підсунув її господареві. Той випив і немов ожив; принаймні він оглянув нас, і щось схоже на його колишню усмішку майнуло у нього на обличчі.
— Що в біса ви робили? — спитав Лікар.
Мандрівник, здавалося, не чув запитання.
— Та ви не турбуйтеся,— запинаючись, вимовив він,— я почуваю себе цілком добре.
Він замовк, мовчки підсунув свою склянку до пляшки і, коли йому налили ще, перехилив її одним духом.
— Тепер гаразд! — сказав він. Його сірі очі засяяли, а на щоках з’явився рум’янець. Він із видимим задоволенням глянув на нас і пройшовся по теплій і затишній кімнаті.
— Піду помиюсь і переодягнуся, а тоді вже розкажу вам усе...— мовив він знову, повільно підшукуючи слова.— Залиште мені трохи баранини... Я просто помираю від голоду.
Він подивився на Редактора, що був не частим його гостем, і спитав, як той почуває себе. Редактор хотів і собі щось запитати у нього.
— Зараз розповім усе,— перепинив його Мандрівник. Якесь дивне почуття... За хвилину я зовсім оговтаюсь.
Він поставив склянку на стіл і пішов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Мені знову впало в очі його шкутильгання і зацікавив м’який звук його ходи. Підвівшися з стільця, я побачив, що на ногах у нього були самі подерті й закривавлені шкарпетки. Він зачинив за собою двері. Я не наважився піти слідом, бо знав, як він не любить, коли до його особи виявляють надмірну увагу. Цілу хвилину я не міг отямитись.
— «Дивна поведінка видатного вченого»,— почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, і мої думки знову повернулися до яскраво освітленого обіднього столу.
— У чому річ? — спитав Журналіст.— Що він жебрака з себе корчить? Нічого не розумію.
Я впіймав на собі погляд Психолога і побачив у його очах відбиття своїх власних здогадів. Я думав про Мандрівника, що, тим часом кульгав по сходах. Здається, крім мене, ніхто не помітив, як він припадав на одну ногу.
Лікар першим опанував своє здивування і подзвонив, щоб подавали гарячі страви (Мандрівник не любив, коли служники лишалися в їдальні під час обіду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за ніж та виделку. Мовчазний Гість зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигуків здивування. Нарешті Редактор не стримав своєї цікавості.
— Чи не збільшує наш друг свої оиромні прибутки старцюванням? А може, він просто з’їхав з глузду? — спитав він.'
— Я певний, що до цієї справи причетна Машина Часу,— відповів я і став закінчувати розпочате Психологом оповідання. Нові гості одверто висловлювали недовіру. Редактор почав заперечувати.
— Що це за мандри в Часі? Не можна ж запорошитися тільки тому, що заплутався в своєму парадоксі! — скрикнув він і, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепності, провадив далі:
— Невже там, у Майбутньому, немає навіть щіток для одежі?
Журналіст також не хотів вірити в цю історію, і приєднавшись до Редактора, і собі почав сипати дотепами. Обоє вони були журналістами нового типу — веселими і спритними молодиками.
— Наш спеціальний кореспондент із завтрашнього дня повідомляє,— сказав або, вірніше, вигукнув Журналіст саме в ту мить, коли Мандрівник повернувся до їдальні. Він був одягнений у звичайний костюм, і, крім неуважного погляду, на обличчі його не залишалося жодного сліду недавнього виснаження, що так мене вразило.
— Оці хлопці кажуть, нібито ви мандрували десь у середині наступного тижня,— весело зустрів його Редактор.— Чи не розповіли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розбері? 1 Який гонорар бажаєте?
Мандрівник, не відповідаючи, сів на залишене йому місце. На обличчі його була звичайна лагідна усмішка.
— Де баранина? — спитав він.— Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо!
— -Розповідайте! — став вимагати Редактор.
— До біса розповіді,— відповів Мандрівник.— Я хочу їсти і не скажу ні слова, доки не підкріплюся. Дякую. А сіль?
— Скажіть лише одне слово,— попросив я.— Ви справді мандрували в Часі?
— Умгу,— притакнув головою Мандрівник, жуючи на повен рот.
— Плачу по шилінгові за рядок усноґо звіту,— не вгамовувався Редактор.
Мандрівник простягнув свою склянку Мовчазному Гостеві, що пильно дивився на нього, й постукав по ній нігтем. Той занепокоєно схопився з стільця й квапливо налив йому вина.
Обід, здавалось, тягся дуже довго. Я насилу стримувався від розпитувань, та й інші, гадаю, так само. Журналіст намагався розвіяти напруження, розповідаючи якісь стародавні анекдоти. Але Мандрівник був захоплений обідом, виявляючи апетит справжнього волоцюги. Лікар запалив сигару і, примруживши очі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна світів. Фантастичні романи», після закриття браузера.