Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

подумував про те, що плюскотливі хвилі, досягнувши скель, змиють його в піняве море (то було значно неприємніше за будь-яку мильну ванну), а він тільки й може, що жалюгідно служити.

З ним дійсно могло трапитися щось подібне, проте не трапилося. Псаматос, як на мене, просто-таки мусив щось із тим удіяти, а чарівникове закляття, гадаю, дещо втратило свою силу в цій дивній бухті, що була поблизу помешкання іншого мага. Так чи так, коли море підібралося надто близько, а Ровер, мало не задихаючись од жаху, намагався відкотитися бодай трішечки вище, він зненацька збагнув, що може рухатися.

Розміри його не змінилися, проте він перестав бути іграшкою. Песик міг швидко та вправно перебирати лапками, хоча надворі був іще день. Він уже не мусив служити, міг бігати по піску там, де той був твердішим; а ще він міг гавкати, — не по-іграшковому, а насправжки, пронизливо, як гавкають маленькі казкові песики відповідно до їхніх казково-песикових розмірів. Ровер був такий радий і так голосно гавкав, що якби ви тоді опинилися там, то обов'язково почули би його чітко і трохи ніби здалека, мовби принесену вітром із гір луну гавкоту вівчарки.

І тоді раптом пісковий чаклун вистромив голову з піску. Він, певна річ, був огидний, завбільшки з величенького пса; проте Роверові — такого розміру, яким його зробили чари, — чаклун здавався гігантським і моторошним. Ровер умить припинив гавкати й сів.

— Чому ти здіймаєш такий галас, маленький песику? — запитав Псаматос Псаматідес. — Зараз час мого сну!

Насправді будь-яка пора була часом його сну, якщо не траплялося чогось такого, що могло би його зацікавити, наприклад, русалкових танців у бухті (на його запрошення). За таких оказій він вибирався з піску, сідав на камені та спостерігав за забавою. У воді русалки, може, й були дуже граційні, проте, коли намагалися танцювати на хвостах на березі, Псаматосові вони видавалися кумедними.

— Зараз час мого сну! — повторив маг знову, бо першого разу Ровер не відповів.

Але Ровер мовчав і далі й тільки примирливо махав хвостом.

— Ти знаєш, хто я такий? — запитав чаклун. — Я Псаматос Псаматідес, ватажок усіх псаматистів!

Він дуже голосно повторив це декілька разів, карбуючи кожен звук, і з кожним «П» здмухував хмарку піску зі свого носа.

Ровера тим піском майже засипало, песик сидів перед Псаматосом і виглядав таким наляканим і нещасним, що пісковий чаклун пройнявся до нього жалем. І зненацька маг перестав виглядати лютим, зайшовшись сміхом:

— Ох ти ж смішний маленький песику, Маленький Песику! Я взагалі не пригадую, чи коли-небудь бачив іншого маленького песика, який був би таким маленьким песиком. Маленький Песику!

І він знову засміявся, а потому раптом набув урочистого вигляду.

— Ти часом не посварився нещодавно з чарівником? — запитав Псаматос майже пошепки; він заплющив одне око, а другим дивився на Ровера так дружньо і так проникливо, що Ровер розповів йому все.

Такої необхідності, ймовірно, й не було, адже Псаматос, як я вже казав, либонь знав усе заздалегідь; однак Роверові покращало від того, що він поспілкувався з кимось, хто розумів його, і мав більше глузду, ніж звичайні іграшки.

— Авжеж, то був чарівник, — мовив чаклун після того, як Ровер розповів свою історію. — Старий Артаксеркс, якщо зважити на опис. Він родом із Персії. Та одного разу заблукав, — адже таке трапляється навіть із найкращими чарівниками, а щоб уникнути цього, потрібно, як-от я, ніколи не покидати дому, — і перший зустрічний замість того, щоби вказати йому дорогу додому, скерував старого на шлях до Першор. Відтоді він і живе в тих краях, залишаючи їх тільки під час відпустки. Кажуть, Артаксеркс — моторний збирач слив як на стариганя й у вдалий день може зібрати дві тисячі плодів; а ще він страшенний любитель сидру. Але ж це ні в тин ні у ворота, — Псаматос мав на увазі те, що він відхилився від теми. — Повернімося до справи. Що я можу зробити для тебе?

— Не знаю, — сказав Ровер.

— Хочеш потрапити додому? Боюся, я не спроможний збільшити тебе до належних розмірів, принаймні не спитавши на те Артаксерксового дозволу, бо зараз я не хочу сваритися з ним. Але вирядити тебе додому, гадаю, таки зможу. Зрештою, Артаксеркс — щойно цього захоче — завжди зможе відіслати тебе назад. Утім, наступного разу йому, ймовірно, заманеться закинути тебе у значно гіршу, ніж іграшкова крамниця, місцину; якщо він дійсно розсердиться.

Роверові все це не сподобалось, і він наважився сказати, що коли повернеться додому таким, як є, маленьким, то його, напевно, не помітить ніхто, крім кішки Пустунки; а йому не вельми хотілося б, аби Пустунка побачила його в нинішньому стані.

— Що ж, гаразд! — мовив Псаматос. — Придумаємо щось інше. А наразі, адже ти знову став справжнім, — може, хочеш чогось попоїсти?

Не встиг Ровер відповісти: «Так, будь ласка! Так! Будь ласка!» — як перед ним на піску з'явилася маленька тарілка з хлібом, підливкою та двома крихітними кісточками відповідних для нього розмірів, а також мисочка з водою, на якій по колу маленькими блакитними літерами було написано: «ПИЙ, ЦУЦИКУ, ПИЙ». Він зів і випив геть усе й аж тоді запитав:

— Як вам це вдалося? Дякую!

«Дякую» песик додав в останній момент, бо чарівники та всі, хто з ними заодно, здавалися йому надміру чутливими до таких речей. Псаматос лише посміхнувся; тож Ровер розлігся на гарячому піску й заснув, і снилися йому кості, гонитви за котами аж до сливових дерев, де коти оберталися на чарівників у зелених капелюхах і жбурляли в нього величезними, завбільшки з кабачки, сливами. Весь той час лагідно дмухав вітер і мало не з головою засипав песика піском.

Тому-то хлопчики так і не знайшли його, хоча спустилися до бухти саме для того, щоби розшукати песика, щойно Другий Хлопчик зрозумів, що загубив його. Цього разу з ними був іще й батько; вони шукали й шукали, аж доки сонце покотилося до заходу й нагадало про час чаювання, і тоді батько забрав малих додому, щоби ні на хвилину довше не затримуватися там, — він знав надто багато дивних історій про те місце. Другий Хлопчик мусив опісля певний час задовольнятися звичайним песиком за три пенні (з тієї самої крамниці); та все одно, хоч він і був власником іграшки тільки короткий час, малий не забував маленького песика, який служив.

А тепер уявіть собі, як хлопча, не маючи взагалі ніякого песика, сумно сідає до чаювання; а далеко у глибині країни старенька, котра доглядала Ровера та пестила його, коли ще він