Читати книгу - "Золоте теля"

авіаторські консерви, він дружелюбно пригощає носильників цигарками. Десь позаду юрмляться промерзлі візники. Вони плачуть від холоду і трусять своїми товстими синіми спідницями. Та ось лунає тривожний станційний дзвін. Це — повістка. Прибув поїзд. Пасажири виходять на привокзальну площу і з задоволеними гримасами спиняються перед машиною. Вони не сподівалися, що в арбатовську глушину вже дійшла ідея автопрокату. Сурмлячи в ріжок, Козлевич жене машину з пасажирами до Будинку селянина.

Робота є на весь день, всі раді скористатися послугами механічного екіпажа. Козлевич і його вірний «лорен-дітріх» — обов'язкові учасники всіх міських весіль, екскурсій, урочистих свят. Та найбільше роботи влітку. Щонеділі машиною Козлевича за місто виїжджають цілі родини. Чути безтурботний і безтямний сміх дітей, вітер грається шарфами і стрічками, жінки весело лепечуть, батьки сімейств з повагою дивляться на шкіряну спину шофера і розпитують його про сучасний стан автомобільної справи в Північноамериканських штатах (чи правда, зокрема, що Форд щодня купує собі новий автомобіль?).

Так уявляв собі Козлевич своє нове чарівне життя в Арбатові… Та дійсність невблаганно швидко розвіяла збудований уявою Адама Казимировича надхмарний замок з його химерними баштами, підйомними мостами, флюгерами і штандартом.

Спочатку підвів залізничний графік. Швидкі і кур'єрські поїзди проходили станцію Арбатов не зупиняючись, з ходу приймали жезли і скидали термінову пошту. Змішані поїзди приходили лише двічі на тиждень. Вони привозили всяку дрібноту: ходоків з «бомагами», шевців з торбами і колодками тощо. Як правило, пасажири змішаних поїздів машиною не користувалися. Екскурсій і урочистих свят не було, а на весілля Козлевича не запрошували. В Арбатові для весільних процесів звикли наймати візників, яким в таких випадках вплітали в кінські гриви паперові троянди і хризантеми, що дуже подобалося посадженим батькам.

Одначе прогулянок за місто було чимало Та вони були зовсім не такі, як мріяв Адам Казимирович. Не було ні дітей, ні шарфів, що тріпотять на вітрі, ні веселого лепетання… В перший же вечір, темряву якого ледве розсіювали тьмяні гасові ліхтарі, до Адама Казимировича, який весь день простояв марно на Спасо-Кооперативній площі, підійшло четверо мужчин. Вони довго мовчки вдивлялися в автомобіль. Потім один з них, горбатий, якось непевно запитав:

— Кататися можна всім?

— Усім, — відповів Козлевич, дивуючись такій боязкості арбатовських громадян. — П'ять карбованців за годину.

Мужчини зашепотілися. До шофера долинули дивні зітхання і слова: «Покатаємося, товариші, після засідання». — »А чи зручно?» — «По карбованцю і двадцять п'ять копійок на брата недорого. Чого ж незручно?»

І «лорен-дітріх» вперше прийняв на своє коленкорове лоно арбатовців.

Кілька хвилин пасажири мовчали, приголомшені швидкістю, гарячим запахом бензину і посвистом вітру. Згодом в неясному передчутті вони тихо заспівали: «Быстры, как волны дни нашей жизни». Козлевич узяв третю швидкість. Промайнули похмурі обриси законсервованої продуктової ятки, і машина виринула в поле, на місячний тракт.

«Что день, то короче к могиле наш путь», — млосно виводили пасажири. їм стало жаль самих себе, стало прикро, що вони ніколи не були студентами. Приспівували вони: «По рюмочке, по маленькой, тирлим-бом-бом, тирлим-бом-бом», — досить гучно.

— Стій! — раптом вигукнув горбатий. — Бери назад! Душа горить.

В місті пасажири прихопили чимало білих пляшечок і якусь широкоплечу громадянку. Серед поля спинилися на бівуак. Вечеряли з горілкою, а потім без музики танцювали польку-кокетку.

Змучений нічною пригодою, Козлевич весь день прокуняв біля керма на своїй стоянці. А як завечоріло, з'явилася вчорашня компанія. Вже напідпитку, вони знову всілися на машину і всю ніч гасали навколо міста. Третього дня повторилося те ж саме. Нічні бенкети веселої компанії, очолюваної горбатим, тривали вподовж двох тижнів. Радощі автомобілізму на клієнтів Адама Казимировича вплинули дуже дивно; їхні обличчя запухли і в темряві біліли, як подушки. Горбатий з шматком ковбаси, що звисав з рота, нагадував упиря.

Всі вони поробилися якимись метушливими і в розпалі веселощів іноді починали плакати. Якось спритний горбань під'їхав візником до автомобіля з мішком рису. На світанку рис повезли в село, обміняли там на самогон-первак і того дня до міста вже не поверталися. Пили з мужиками на брудершафт, сидячи на скиртах. А вночі запалили багаття і плакали особливо жалібно.

Наступного сіренького ранку залізничний кооператив «Лінієць», яким завідував горбань, а його веселі товариші були членами правління і членами крамничної комісії, закрили на переоблік. Та як були здивовані ревізори, коли вони не знайшли в крамниці ні борошна, ні перцю, ні господарчого мила, ні селянських ночов, ні краму, ні рису. Полиці, прилавки, ящики і діжки — все було голе. Лише посеред крамниці на підлозі стояли, витягнувшись аж до стелі, гігантські мисливські чоботи сорок дев'ятого розміру, на жовтій картонній підошві, та ще невиразно мерехтіла в скляній будці каса-автомат «Національ», нікельований жіночий бюст якої було усіяно різнобарвними кнопками. А Козлевичу прислали на квартиру повістку від народного слідчого: шофера викликали як свідка у справі кооперативу «Лінієць».

Горбань і його друзі більше не з'являлися, і зелена машина три дні простояла без діла.

Нові пасажири, як і перші, з'явилися з настанням темряви. Вони теж починали з невинної прогулянки за місто, але думка про горілку осяяла їх, як тільки машина зробила перші півкілометра. Очевидно, арбатовці не уявляли собі, як де можна користуватися автомобілем у тверезому вигляді, і вважали авто-тарантас Козлевича кублом розпусти, де обов'язково треба поводити себе зухвало, хвацько, непристойно вигукувати всілякі гидкі слова і взагалі марнотратити життя. Лише зараз Козлевич зрозумів, чому мужчини, які проходили вдень повз його стоянку, підморгували один одному і недобре посміхалися.

Все пішло зовсім не так, як уявляв собі Адам Казимирович. Щоночі він ганяв з засвіченими фарами повз приміські гаї, слухаючи позад себе п'яні зойки пасажирів і підозрілу метушню, а вдень, очманівши від безсоння, сидів у слідчого і давав свідчення. Арбатовці вели розгульне життя чомусь на гроші, що належали державі, громаді чи кооперації. І Козлевич проти свого бажання знову загруз у трясовині карного кодексу, в глибині третього розділу, в якому повчально наголошувалося про службові злочини.

Почалися судові процеси. І в кожному з них головним свідком виступав Адам Казимирович. Його правдиві розповіді збивали підсудних з ніг, і вони, важко дихаючи в сльозах і соплях, у всьому признавалися. Він згубив безліч установ. Останньою його жертвою був філіал обласної кіноустанови, що знімала в Арбатові історичний фільм «Стенька Разін і княжна». Весь філіал запроторили на шість років, а фільм, який являв інтерес тільки для вузьких судових кіл, передали в музей речових доказів, де вже перебували і мисливські ботфорти з кооперативу «Лінієць».

По цьому настав крах. Зеленого автомобіля почали боятися, як чуми.