Читати книгу - "Ги-ги-и"

Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:

— Місько Штунда, мільдую слухняно.

— Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар'ятом?

— Чому ні? Я є чистої води вар'ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар'ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар'ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.

— Це дуже свідомий хворий, — втрутився головний лікар. — Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.

— Чим вас так зацікавила Верховна Рада? — здивувався бургомістр.

— То є справжній дім вар'ятів, — відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. — 1 я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.

— То ви патріот! — похвалив бургомістр.

— Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Україну будувати на своєму місці. Ви — там, а ми тут — на Кульпаркові.

— Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?

— Чому нє? Маю.

Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:

— Просив би-м пана бургомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.

Бургомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.

— Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар'ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотілось виписатися звідси, то скажіть.

— Ні, пане бургомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.

Готовність бургомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі від несподіванки отетеріли і зробили мудрі пики. Інтелігентна частина вар'ятів підвелася і з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увібравши голови в плечі. Один ідіот пустив з переляку під крісло струмочок. Пан бургомістр світився блаженною усмішкою. Я відспівав цілий гімн від початку до кінця з додатком ще кількох маловідомих куплетів. Коли оплески вляглися, я спитав:

— Пане бургомістр, чи багато ви зустрічали нормальних людей, котрі здатні були б відспівати весь гімн без жодної помилки?

— М-м-м… таких, що знають геть увесь гімн, дуже мало.

— А скільки, ви гадаєте, назбирається цих унікумів на цілу Україну?

Бургомістр замислився.

— Може, з десяток.

— О! Видите! І один із цих вибраних перебуває в божевільні! — патетично виголосив я. — Спитайте мене, за що!

— За що? — слухняно спитав пан бургомістр.

— За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.

— Це правда? — звернувся він до лікарів.

— Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, — виголосив головний лікар.

— Браво! — захоплено вигукнув бургомістр. — Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?

— Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.

Пан бургомістр уважно подивився на мене.

— Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?

— Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.

— I чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?

— Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар'ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!

Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».

— Панове! — звернувся бургомістр до лікарів. — Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!

І потиснув мені руку.

Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.

Після цього пан бургомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар'ятів і сказав ще раз:

— Панове! — Так до нас ще ніхто не звертався. — Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! — таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов'язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.

Оця промова дещо ошелешила лікарів.

— Знаєте, пане бургомістр, — сказав головний лікар, — у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.

— А це тому, що раніше їх за людей не мали! — радісно проголосив бургомістр. — А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! — гукнув він на прощання і покинув нас.

Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:

— Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, — тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: — Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, якії оздобити.

— Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам'ятники і вішати портрети, — сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. — А ми мусимо бути на хвилі, інакше