Читати книгу - "Дженні"

Мене звати Пітер Браун. Я живу в квартирі з мамою, татом та нянею у будинку номер 1А на вулиці М’явз біля площі Кавендиш. Чи принаймні я жив там досі…

— Та ну, — заперечила Дженні, — не будь дурним. Усім видно, що ти виглядаєш, як кіт, почуваєшся, як кіт, пахнеш котом, муркочеш, як кіт, і ти… — Але тут вона на мить замовкла і її очі знову розширилися. — О Господи, — сказала вона за мить. — Але це має сенс. Я одразу це відчула. Ти поводишся не як кіт…

— Звісно, — промовив Пітер, відчуваючи полегшення від того, що йому нарешті повірили.

Але смугасточка не слухала, її очі розплющувалися все ширше. Вона пригадувала своє знайомство з Пітером, ті дивні речі, які сталися відтоді, як вона знайшла його виснаженого, пораненого й напівмертвого на вулиці й притягла додому, сама не розуміючи навіщо.

— Ти сперечався з Демпсі прямісінько в його володіннях. Жоден, навіть дуже хоробрий кіт, при своєму розумі не вчинив би так. І, окрім того, це суперечить правилам, — здавалося, вона загинає кігтики, перелічуючи докази, хоч, звісно, вона нічого такого не робила. — А після цього ти не захотів їсти мишу, хоч майже вмирав із голоду, сказав, що ніколи їх не куштував, а потім проковтнув її за раз, навіть не подумавши, що я також можу бути голодною. Не те, щоб я була проти, але справжній кіт ніколи б так не вчинив. О, а потім, звісно, це те, що я намагалася згадати! Ти з’їв мишу прямо на шовковому покривалі, де спав, і ти не помився, коли завершив…

Пітер сказав:

— Навіщо? Ми завжди миємося перед їжею. Принаймні няня завжди посилає мене до ванної й перевіряє, чи мої руки та обличчя чисті до того, як сідати за стіл.

— Ну, в котів усе не так! — рішуче виголосила Дженні, — і це, на мою думку, зручніше. Після їжі стаєш масним і липким, на вусах молоко і на хутрі жир, якщо ти занадто квапився. О Господи! — завершила вона. — Це ж майже доводить те, що ти кажеш. Але я ніколи в житті не чула нічого подібного!

Пітер подумав про себе: «Вона хороша і добре до мене ставилася, але як же ця кішка любить побазікати».

Вголос він промовив:

— Якщо хочеш, я розповім, як це трапилося, можливо…

— Так, будь ласка, — сказала смугасточка, зручніше вмощуючись на ліжку і підгорнувши під себе передні лапки. — Я залюбки послухаю.

Тож Пітер розповів їй усю історію, яка з ним сталася.

Чи, точніше, він почав здалеку і розповів їй про свій будинок на вулиці М’явз біля площі і про маленький парк за залізною огорожею, куди няня щодня водила його гуляти після школи, якщо видавалася гарна погода, про свого батька, полковника гвардії, якого зазвичай не було вдома: спершу протягом війни, коли він служив у Єгипті та в Італії, а потім у Франції та Німеччині, і він узагалі заледве його бачив. А зараз, у мирний час, тато іноді приходить додому, одягнений у найгарнішу форму з синіми штанами, що мають червону стрічку збоку, але, щойно ступивши на поріг, він прямує до своєї кімнати і перевдягається у старий коричневий твідовий костюм, що виглядає зовсім не так цікаво і захопливо.

Іноді батько трохи затримується, щоб поговорити й пововтузитися з Пітером, але зазвичай вони з матір’ю беруть ключки для гольфа чи рибацькі вудки, сідають в автомобіль і їдуть кудись на кілька днів. Пітер залишається у квартирі сам з куховаркою та нянею, і бути в такому товаристві зовсім невесело. Навіть якщо вдень він грається з друзями чи ходить у гості, вночі без мами і тата дуже самотньо. Коли батьки не подорожують, то щовечора одягаються і йдуть кудись вечеряти. І в такі миті хлопець найбільше хотів мати свого кота, щоб той лежав біля його ніг, щоб його обіймати чи з ним гратися.

А ще він розповів смугасточці про свою матір, таку молоду, гарну, високу і струнку, зі світлим волоссям кольору сонячного світла, коли воно скоса падає у вікно наприкінці дня, синіми очима й темними віями.

Але особливо він згадував і розповідав Дженні, як гарно вона пахла, коли бажала йому на добраніч. Пізніше увечері вона йшла на прогулянку. Бо коли Пітерового батька не було вдома, вона почувалася нещасливою, нудилася й ходила з друзями на пошуки розваг.

Саме тоді, коли вона заходила до нього, гарна і запашна, як янгол, з хмарами красивої тканини навколо стану, м’яким пахучим волоссям, він любив її найбільше і так хотів пригорнутися до неї, а вона залишала його і йшла геть.

Дженні кивнула:

— Ммммм. Я знаю. Парфуми. Я люблю речі, що гарно пахнуть.

Вона обурилася, коли Пітер дійшов до того, що йому не дозволяли мати кота через безлад, який той може створити в маленькій квартирі, й зауважила:

— Безлад, точно! Ми ніколи не створюємо безладу, крім тих випадків, коли нас провокують. Тоді ми паскудимо навмисно. По-іншому ми не можемо!..

Дивно, що вона заступилася за няню, коли Пітер розповів, що та боялася котів і не любила їх.

— Є багато людей, які нас не люблять, — пояснила вона, коли Пітер висловив своє здивування, — ми можемо це зрозуміти і поважаємо їхні почуття. Іноді нам подобається їх трохи подратувати, потершись об них чи залізши до них на коліна, просто щоб побачити, як вони злякано підстрибують. Вони не можуть нічого з цим вдіяти, як і ми не можемо нічого вдіяти з тим, що не любимо деяких людей і не хочемо мати з ними нічого спільного. Але зрештою ми можемо витримати, коли нам трапляються такі люди, як твоя няня. А от люди, які нас люблять чи кажуть, що люблять, а тоді кривдять, люди, які…

Вона не закінчила речення, швидко відвернулася, сіла і почала шалено вилизувати собі спину. Але Пітеру здалося, що він помітив відблиск сліз у її очах, хоч, звісно, цього не могло бути, бо він ніколи не чув, щоб коти пускали сльозу. Лише пізніше він дізнався,