Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

Видавши Декрет про східні церкви, що закріплював їхнє право на існування й самобутність, Собор визнавав їх вартісною частиною католицької церкви. У такий спосіб Ватикан підтвердив право УГКЦ на існування. Утративши відчуття рідної землі під ногами, УГКЦ утвердилась в універсальному католицькому церковному проекті, здобула «офіційне громадянство». Це стало особливо цінним на тлі ватиканської політики дипломатичних загравань із Москвою й РПЦ, у яких була чітка вимога до Святого престолу: жодних згадок про українських греко-католиків. Це була ключова умова приїзду на Собор делегатів-спостерігачів від РПЦ, а їхня присутність вважалася величезною перемогою ватиканської дипломатії.

Цю вимогу в цілому задовольнили. Натомість Собор прийняв Декрет про східні церкви, який, не називаючи УГКЦ, визначив їй шановане місце у структурі католицької церкви. І ще одне «натомість»: на ІІ Ватиканському соборі УГКЦ мала власну делегацію, до якої приєднався й очолив її патріарх Йосиф Сліпий.

Звільнення патріарха Йосифа з радянських таборів і його виїзд за кордон для українських греко-католиків в еміграції (в усякому разі для емігрантів третьої хвилі) стало подією, що за масштабом і важливістю не поступалася самому Собору або навіть затьмарювала його. Усю глибину і важливість Собору ще належало відчути й усвідомити, а звільнення патріарха було видимою і визначною перемогою.

Церковна атмосфера, у якій отець Любомир Гузар починав своє служіння, була насичена цим духом — перемог, змін і надій, які спонукали до дії. Ми, переживши вже не один революційний підйом, знаємо це п’янке відчуття. Усвідомлення власної сили, духовне піднесення людини, яка розуміє, що в неї на очах і її руками твориться Історія. Відчуття відповідальності, яка лягає на твої плечі, — але цей тягар не пригинає до землі, а навпаки — змушує розправити крила.

Варто зауважити, що в ті часи, коли відбувався Собор (як це часто трапляється з великими історичними подіями), греко-католики в еміграції не могли об’єктивно оцінити ситуацію. Вони були надто занурені у власні проблеми й болюче реагували на окремі дражливі питання. Їхні громади залишалися досить замкнутими, а у свідомості формувалася (чи, радше, зміцнювалася) специфічна провінційність — упевненість у тому, що світ, який перебуває за межами символічної ойкумени, має другорядне значення. На жаль, українська провінційність, плоди якої ми пожинаємо досі, не долалася самим фактом розсіювання. Відчуття, що у Ватикані недостатньо зважають на греко-католиків, поступаються з політичних міркувань їхніми потребами і навіть нехтують стражданнями братів на батьківщині, не дозволяло діас­порі подивитися на події Собору неупереджено й щиро.

«У тому часі з’явилася стаття дуже поважного священика в журналі „Сучасність“, що виходив у Мюнхені, — згадує Любомир Гузар. — Стаття мала назву „Собор, який для нас не відбувся“. Я гадаю, про „не відбувся“ автор трішки пересолив, — але хіба що трішки. На початках Собор властиво не мав впливу на нас, на УГКЦ на поселеннях. А в Україні взагалі не могли знати, що діється. Як мені здається сьогодні, ми якось не досить серйозно поставилися тоді до Собору. Причина може бути така: перший документ, який видав Собор, стосувався літургічного життя в латинській церкві. У ньому були відповіді на різні питання, що торкалися римо-католицьких практик, які нашій церкві були цілковито чужі. Наприклад, Римо-католицька церква століттями уживала тільки латину, а Собор вирішив, що богослужіння можуть бути також на мовах народів, де вони служать. Для нас таке рішення цілковито зайве, бо ми уже століттями правили церковнослов’янською, а дехто вже й сучасною українською мовою. Зрозумілою мовою. Ми тоді відчули і так потрактували цілу ситуацію навколо Собору, що він занадто скерований на потреби Римо-католицької церкви, а нас, може, хіба принагідно торкнеться. Це було найперше вражіння.

Згодом ми зацікавилися двома документами — про церкви східної традиції, і, ще більше, про екуменізм. Але ці документи появилися в останній рік роботи Собору, під сам кінець. Тобто ми відчували, що щось трапилося, Собор відбувся. Але миряни не відчули цієї події. Уже піз­ніше, із часом, коли священики вже вивчали тексти, історію того Собору, то вони почали інакше оцінювати, бачити, що це була направду велика церковна подія. А я тоді — скажу за себе — не відчував».

Із часом Любомир Гузар став — і донині лишається — пропагандистом цього Собору. «Ми все ще не повністю увійшли в дух ІІ Ватиканського собору. Нам треба духовно користати з того, що Святий Дух говорив церкві через цей Собор», — стверджує він. Глибше усвідомити й проводити в життя рішення Собору — це відчути себе частиною великої спільної справи, частиною всесвітньої церкви і повною мірою стати нею.

Готовність узяти на свої плечі відповідальність за щось більше, ніж ти сам, — ознака зрілості. Готовність до участі в глобальному проекті — ознака впевненості в собі. У тому, що ти не розчинишся, не загубишся у великому світі, якщо відкриєшся йому, що ти цілком усвідомлюєш себе — і залишишся собою. Провінційність, якою б травмою вона не була породжена, має бути подолана заради майбутнього. «Увійти в Дух Собору», пройнятися його універсальними ідеями, узяти на себе його місійні надзавдання — не найгірший спосіб християнину вийти в широкий світ.

1968 року до США із візитом прибув патріарх ­Йосиф Сліпий. Для греко-католицької діаспори це стало надважливою подією. Поява патріарха на ІІ Ватиканському соборі, а потім і в різних частинах світу, де знайшли притулок українські греко-католики, вважалася мало не дивом. Для тих, хто встиг побачити й відчути на собі режим «совітів», це було диво — усе одно, що зустрітися з міфічним героєм, який спустився до пекла й повернувся звідти живим. Це було свідченням могутності й істинності церкви, Божественної опіки над нею, наочним виконанням заповіту, що «сили пекла не переможуть її».

Те, що патріарха Йосифа випустили з ув’язнення та з СРСР, було таким собі жестом доброї волі на адресу Святого престолу й особисто папи Івана ХХІІІ, ІІ Ватиканського собору, а також на знак «відлиги», що відбувалася як усередині СРСР, так і в стосунках Москви з Апостольською столицею. Радянська адміністрація була впевнена в тому, що нічим не ризикує, випускаючи з таборів стару, ви­снажену людину, яка, на їхню думку, уже не становила анінайменшої загрози.

У Кремлі не врахували двох обставин: витонченості ватиканської політики й сили патріарха Сліпого. Звичайно, під час Собору господарі щосили «тримали обличчя» й виконували, якщо не всі, то більшість пунктів угоди про «незгадування УГКЦ», але присутність на Соборі делегації, а потім і глави УГКЦ змінили ситуацію.

Патріарх Сліпий, дійсно слабкий, хворий і виснажений після 18 років тюрем, таборів та заслання, але не зламаний, як розраховували в Москві (і, можливо, у Римі), витримав паузу (ще не оговтавшись від несподіваного повороту долі, патріарх дозволяв собі говорити виключно за зачиненими дверима), а потім виступив від імені гнаних співбратів зі знаменитою промовою про «гори трупів і річки крові», вступив від імені не тільки греко-католиків, але й усіх жертв, яких позбавили власного голосу.

Після закінчення Собору Йосиф Сліпий енергійно взявся за розбудову УГКЦ в еміграції, компенсуючи фізичну слабкість силою духу. За час свого емігрантського патріаршества він двічі об’їхав увесь світ, відвідуючи найнесподіваніші, найвіддаленіші його куточки, де мав хоч найменшу надію знайти осередки своєї церкви; знайти й дати їм відчути, що вони, як і раніше,