Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

class="book">Штопориха ніби здалася. Але вже після першої чарки, випитої на поминальному вечорі, знову розкерувалася. Довелося просити ні в чому не винного Василя, щоб той якось вгамував свою половину.

Після тієї поїздки, Києвом дуже довго ширились легенди. Мовляв, спокусившись на дармову випивку, Микола змусив усю групу пиячити у бідних Вадимових батьків майже до ранку. А потім дорогою додому у всіх на очах мало не зґвалтував якусь молоденьку журналісточку. Ласі до всіляких скандалів кумасі переповідали і ще багато всіляких пікантних подробиць від Лариси Штопор, які тільки здатний виродити багатий на божевільну уяву хворий жіночий мозок.

Що менше часу залишалося до відльоту, то більше й більше народу збиралося в аеропорту. Нарешті з’явився і сам Шкурланд. Вірніше, не сам, а у супроводі молоденької чорнявки з великою симпатичною родимкою на правій щоці. Тримаючи свого кумира під руку, це юне лупате диво заглядало йому до рота з таким обожненням, що тільки сліпий міг не помітити їхньої близькості.

Схоже, що Зоя належала саме до сліпих. Вірніше, засліплених власною любов’ю. Побачивши, нарешті, омріяного Шкурланда, Зоя забула не тільки про речі, які стерегла, а взагалі про все на світі. Вона рушила навперейми.

— Яка зустріч! — вигукнула вона, обвиваючи Сашину шию руками й цілуючи його взасос.

Культурно виховане дівча відстало на крок, даючи своєму Олександру Наумовичу можливість порозмовляти без зайвих вух.

— Тільки, заради Бога, без панібратства! — напівшепотом застеріг Шкурланд. — Я не один!!!

Зоя отетеріло зупинилася. Вона так сподівалася на продовження стосунків, що зародилися у Стамбулі й розвивалися під час епізодичних наїздів Шкурланда до столиці! Аж раптом той, заради кого вона ризикувала службовою кар’єрою, показав своє справжнє обличчя. Він виявився нічим не кращим за інших, ласих до малоліток мужланів. А вона ж, дурепа, так вірила Шкурланду, так його кохала!

Свято, яке так і не настало

Перший об’єкт, з яким належало ознайомитися їхній прес-групі — готель «Едем», що неподалік містечка Сіде на сході Анталійського узбережжя Туреччини.

Автобус підвіз наших мандрівників до самісінького підніжжя невисокого пагорба, звідки починалися пологі сходи, що вели до парадного під’їзду. Посередині між сходами тягнувся неширокий каскад маленьких водоспадів, на кожному з дюжини ярусів-майданчиків якого милували око мармурові статуї напівоголених дівчат-німф. Ті сходи вивели гостей у широчезний хол до рецепції. Тут їх зареєстрували, видали ключі й кожному на руку почепили вузенький зеленого кольору клейончастий браслет постояльця.

Перш, ніж наші герої розійшлися по номерах, Шкурланд оголосив:

— Щовечора о двадцять першій годині збір біля рецепції. Явка усіх обов’язкова. Хто не прийде, нехай пеняє на себе. Зараз відносьте речі в номери, потім — у ресторан на вечерю. А далі — до завтрашнього вечора працюємо по секціях. До речі, спиртне у барах безплатне. А бари працюють до глибокої ночі. Окремі навіть цілодобово.

«Ну ось і прибули на свято кохання», — подумав Микола. Але свято, на яке він так сподівався і задля якого їхав за моря та гори, так і не настало. Із самого початку їхньої подорожі все складалось не так, як він собі уявляв. Квитки на літак дісталися у різних кінцях салону. В автобусі також сиділи окремо. Бо поки отримували багаж та вмощували валізи у багажник автобуса, народ розсівся, як кому заманулось.

Більше того, якийсь підлий турок встановив у їхньому готельному номері не одне, а два ліжка: велике двоспальне для подружжя й додаткове одинарне.

— Я спатиму тут, — кинула сумочку на односпальне Ліда.

— Може, краще разом? — спробував заперечити Микола.

— Навіщо, коли можна окремо? — не здавалась вона. — Вранці перед сніданком я приходитиму до тебе. А спатимемо тільки окремо.

Микола зовсім не впізнавав колишню Ліду. Спробував поцілувати — відвернулася, обняв за плечі — вислизнула. Ну як їй пояснити, що йому замало одних лише ранкових злягань?! І взагалі, він потребує не тільки і не стільки сексу. Старому бовдурові не вистачає кохання чи бодай теплоти і близькості спорідненої душі.

Відколи розлучився з дружиною, усе шукав і не знаходив собі пару. Бо ті, кого бажав, вже не хотіли його. Ті ж, хто б ще від нього не відмовився, як на Миколу, були застарими і не хвилювали кров. Тож усе частіше доводилось перебиватися одноразовими жінками. Але кохання на одну ніч не могло зігріти душу, якій так не вистачало простого людського тепла. Тільки де знайти ту ще нестару жінку, яка погодиться розділити з ним власну самотність?

Уночі Микола дуже довго не міг заснути. І не тільки через безсоння. Як і більшість людей, він не одразу звикав до нової постелі. Синтапонова подушка була замалою. А на додачу такою слизькою, що тільки-но Микола починав дрімати, кудись «тікала». «Непевне саме так, — подумав він, — почувається мазохіст, який намагається вдовольнити хіть з надувною «жінкою» у ванні. А та у найнесподіваніший момент вислизає з-під нього».

Але не тільки це дратувало його. Миколу душила образа на Ліду, яка тихо і мирно сопіла уві сні на своєму ліжку. Бо ж не для того він брав її з собою, щоб у цьому субтропічному раю залишатися самотнім удвох. Йому кортіло, як колись, пригортатися до неї й так засинати в теплі та затишку. Але це вже була зовсім не та Ліда, яку він знав і від присутності якої мало не божеволів ще пару років тому. Ні, вона як і раніше не задумуючись кидалася в обійми до все нових і нових чоловіків. Тільки Микола вже був для неї людиною з минулого.

Він довго воював із подушкою, намагаючись приборкати неслухняний синтапон. Затим кинув це нудне й безнадійне заняття і вийшов на балкон.

— О, Микола! — озвався з сусіднього балкона Зоїн голос. — А Ліда ж де?

— Уже спить, — відказав він.

— А ви ж чому козакуєте?

— Безсоння замучило. Та й подушки тут такі, що на них не заснеш.

— От і ми не спимо через подушки, — поскаржилася Зоя. — А знаєте, що? Заходьте до нас на коньячок. Справжній